За яку революцiю / Дмитро Донцов (№2094)

1. Сили антихриста

Наша країна, Європа, ввесь світ живе під знайом жаху. Започатковані в 1917 році ці страхіття не впали несподівано на землю. Наша доба – доба з тих, які заповіджені в Євангелії: «сточуєте про войни.» Повстануть народ на народ, царства на царства, і буде голодoмор, і землетруси. Все оце тільки початок хвороб, а тоді віддаватимуть вас на муки і вбиватимуть, і будете зневаженні всіма народами за ім’я Моє» – за ім’я Христа Ісуса. І в той час

«спокуситься багато людей, і ненавидітимуть, і зраджуватимуть один другого… Охолоне любов. Повстане багато лжепророків і спокусять багатьох… І будуть страшні; з’яви і великі знаки на небі. А на землі розпач серед народів і замішання. Люди гинутимуть від страху, в ожиданні того, що гряде у світ» (Матв. гл. 20, Лук. гл. 21).

Навіть час, коли наступають такі катастрофи, – хоч і не людською календарною мовою, але точної і ясно приповіджений, як її місце: «де буде труп, там зберуться вірли». Так буває завше. Де запахне падлиною, де і коли почне суспільство загнивати, там злетяться хижаки роздзюбати остаточно свою жертву.

Хіба тут не описана й епоха, в яку вступили ми остаточно в 1917 році? Чи не йдуть всюди війни між націями і громадянські, в середині кожної з них? Чи не бачимо лжепророків зі Сходу з мечем в руці? Чи не бачимо параліжу думки, серця і волі у многих сильних вільного світу? Чи не бачимо, як немногі лиш встали проти спокуси, а многі – «як в дні перед потопом, їли, пили, женилися, виходили заміж… і не думали, поки не прийшов потоп і не витеребив всіх?» (там же).

Хай сліпороджені шукають первопричини цих страхіть у світі матеріальнім, видимім; в суперечках за границі, за землі, за багаства земні, в змагу різних імперіялізмів, – ця причина лежить деінде. І ми, які мали своїх пророків, – ми знаємо і від Шевченка і від Л. Українки, де є та причина. Ми знаємо, що Бог

«дав невидимий меч своєму сину,
Ісусу з Назарету.

І поклав з того часу Ісус мечем границі між богами, і зчинив

«великий розбрат між богами і між людьми, надвоє розділивши царство Духа, на чисту і нечисту половину усе життя людське перерубавши…»

Порушилась гармонія всесвітня
на небі й на землі. Не видно краю
тій боротьбі, що перейшла
на землю з неба, від богів на люди» –

навчала нас ще Л. Українка в словах, що так нагадують 12-у главу Апокаліпса. А хто їх розуміє, ті слова, той збагне, що боротьба між Чистим і Нечистим, почалася в царстві духа. Що йде вона не заграниці і системи, а між старою християнською цивілізацію Заходу і силами диявола, іщої на неї готують останній наступ. Не за території і програми, а за душу людини, створеної по образу і подобі Божій.

Коли б не так було, чому б ті лжепророки – француз Руссо, жид Маркс і москаль Ленін, – насамперед жадали б відректись Христа? Чому так прагнуть знищити в душах людей ідею Бога, тліню заразити людський розум, серце й волю? Чому до того, як до головної мети простують і Совіт Нечестивих у Кремлі, і його висланці у вільнім світі?

Бо їм відомо, що де осягнеться та головна мета, безвольним там і потульним знарядом темної сили будуть обдурені народи, її сліпими рабами. Їм відомо, що тоді неподільно заволодіє світом їх демонократія, влада лжепророків. Що запанує влада та тоді, коли поймуть їй віри маси і народи, що кланятися треба матерії, мамоні, вигоді й насолоді; що лжепророки: силу мають каміння обертати в хліб; що отже треба йти за ними, що «щастя й добробут» осягне вільний від дисципліни людський розум, і людські апетити; що треба лиш навчити народи відвернутися від головної заповіді – «не сотвори собі кумира» замість Бога, – щоб «нам поклонилися» вони Нечистій Силі. Тоді вмить обернуться у стадо диких звірів або домашньої худоби, яких без труду запхається в залізну клітку або в саж.

Перша підняла бій з тою нечистою силою Україна. Бо з Москви, насамперед вийшла та сила, для многих не видима довший час, щоб – крізь вогонь і дим так званої «жовтневої революції» московської, явити своє скривавлене обличчя, з червюним прапором з незримим написом на нім – Брехня замість Правди! Зло замість Добра! Гидота замість краси! Антихрист замість Христа!

І хоч стільки мудрих, відважних і шляхетних нашої Землі не завагалися поставити чоло висланцям чорта, – ще більше було тих, що дали йому себе обдурити, підкупити, залякати. Як і тепер є стільки недолугих недоумів поза залізною заслоною, які дають себе дурити, підкупити і лякати висланцям червоної Звізди, творючи правдивий культ «світла зі Сходу», поклоняючись його адолам, пропагуючи його чортівську науку, ділячи з ним світ, закликаючи до співжиття і співпраці з ним над відбудовою світу, – в подиві, в страху, в плазунстві перед звірем, який готує Заходові ту саму долю, що вже – на разі – зготував Україні.

Ті, що збиті з пантелику «прогресивними» науками лжепророків, з височини своєї «мудрості по плоті» питаються: «Нащо ці «забабони»? При чім тут диявол? Яи можна пізнати, що начади походу «віку прогресу» – стоїть невидима сила Зла?» Пізнати не тяжко тим, кому не затуманив мозок чортівський легіон Москви. Пригляньмося ділам їх. Чи не побачимо, що обіцяючи всім знищення абсолютизму, самодержавства, – вени запровадили таке ж, тільки в тисячу разів страшніше!

Що обіцяючи свободу нижчим станам, – вони їх обернули в тиоячу разів гірше кріпацтво, – їх, а з ними всі стани, всі підбиті народи.

Що обіцяючи рівність – вони створили касту нових володарів на міру тих, про яких читаємо лише в Біблії.

Що обіцяючи братерство, – вони привели до стану, де вовком є одна людина другій.

Що обіцяючи щастя для всіх, соціальний рай – запровадили пекло, обіцяючи добробут – заброведили голод і нужду, обіцяючи мир – розпочали невсипущу війну проти всіх, що обіцяючи звільнити людський розум від примусових догм релігії, вони встановили такий догматизм, такий конформізм, якого жадна теократія не знала» запровадили таку інквізицію, якої не зазнали жодні століття.

Що обіцяючи скасувати заповіді Божі – «не убий, не укради, не свідчи брехливо» і пр., – запровадили заповіді диявола – «бреши, вбивай і кради».

Що обіцяючи правду і життя, принесли брехню і смерть…

Брехня! – по цій зброї пізнаємо їх шефа, якого Євангелія зве «отцем лжи», пізнаємо, яка сила надхнула лжепророків Москви, бо «слуги диявола люблять приймати вигляд слуг правди», люблять з брехливих гасел творити хаос понять, мішаючи право і ліво, добро і зло, гарне й бридке, щоб згубили шлях людської істоти.

Кому з скептиків не вистане цей доказ, нехай пригадають друге напімнення: що «по ділах їх пізнаєте їх»! Що хто будує з дияволом, той будує на піску і розвалиться будова його. Чи цього не бачимо, оглядаючи – як хитається вся будова нової Вежі Вавілонської архітектів Москви? Чи не бачимо, як створили вони хаос, з якого не знайдуть вже виходу? Чи не бачимо, як в порох розсипається вже самий спиритуальний підмурівок їх будови, – їх ідея? Як даремно намагаються утриматися голою силою насильства?

Коли скептикам мало цього доказу, нехай звернуться до «святих» писань самих тих лжепророків. З цинізмом, з неперевершеним нахабством, самі вони в них голосять, що диявол є пославший їх, щоб обернути світ в хаос. Москва нагадувала того біснуватого з Євангелії,

«одержимого нечистим духом, який кричав і бився об каміння, розбивав ланцюги і ніхто не мав сили його вгамувати».

Цим духом зла й були одержимі москалі, і пишаються здавна тим, а при тім, як це робить їх патрон, невидимий патрон брехні!, вмовляють світ, що цей їх латрон є добродійна силаї, а носієм її – вона, Москва… Вмовляють всі – і одописці царської, і демократичної, і большевицької Московщини, однаково. Пушкин кокетує з своїм дияволом, що хоч є це дух «сомнительный и лживый», але й «прекрасний».

Ще більш темним, понурим, перверсним і жахливим дияволом з’являється цей московсько-шаманський бог у епілептика Достоєвського, звеличника біснуватих, виродів і одержимих сатаною. Іван Карамазов, в розмові з своїм гостем-чортом, каже до нього: – «Ти – брехня, ти – втілення мене самого»!

Один критик російський стверджує, що «Достоєвський свої власні, найбільш затаєні думки, висловлював устами чорта», що сидів в нім. А цей чорт знав, що мав робити. Думку свого Карамазова Івана, і свою власну, висловлює Достоєвський устами чорта, що відвідав його «героя»: – «треба знищити у людськості ідею Бога, ось з чого треба взятися за діло!»

Бо коли знищиться Бога в людській душі, знищиться його і в людських вчинках, і ділах, і в людських установах, в суспільстві. І це Достоєвський твердо знав, бо знав, що ті, хто робитимуть большевицьку революцію, будуть одержимі дияволом, будуть вже не біснуватими, а просто «бісами», як назвав їх в своїм романі; твердо знав, що революцію ту лічнуть ті «раби і лакеї», які в ім’я «зависті, чревоугодія і рівності» ногами розтопчуть «образ Божественного ідеалу», образ Бога в людській душі…

І ця диявольська одержимість москаля ще яскравіше виступає перед самим приходом большевизму, і ще виразніше по його перемозі. М. Волошин бачить, по вибуху революції большевицької, як «стала людина одна одній – дияволом» в Московщині, в рабстві демонів. В. Іванов сумує, що його сторожем, йото демоном він «отринут» і плачеться до нього: «мой страж, я пал, тобой покинут»… Замість ангела-хранителя – демон-страж, без якого москаль чується «покинутим». Звіряється дальше: що

«не первою ль из всех моих личин
был Люцифер? Не я ль а нём не поверил,
что жив Отец, – сказав: «аз есмь един»?

Замість Бога – Івановське людське Я, назване Богом… Люципер – «денница» навчив його, – «что Бога нет, и есть лишь Человек» – з великої букви… На цім хиткім грунті, на цім піску і декламує він свій замір: «Я башню безумную зижду» над мороком життя. Як «зиждут» її всі москалі за прикладом славної Вавілонської Вежі…

Такий був її ще один пророк диявола – Єсенін, про якого, як і про інших, говорить той же ж Іванов, що вони «закручені вихором революції, осліплені нею, втративши міру добра і зла, правд» й брехні, виобразивши собі, що летять до зорь в височину, гримнули обличчям в багнюку, промінявши Бога на «діамат», – або просто на Нечистого.

І горьковський босяк про себе каже: «Я себе виявлю!. Як? Це одному лиш чортові відомо. Нехай все летить до чорта!» Один з російських критиків стверджує, що

«в Росії більш, ніж де будь в світі, діла диявола прикривалися ім’ям Божим. Диявол вкрав у нас Боже».

Так що самі моокалі іноді сумнівалися й не знали, хто – в поході московського Ваньки «визволяти» світ, – хто в нього сидить на плечах – «дитятко Ісус чи щеня Антихрист»? Мережковський свідчить, що всі герої Чехова і Горького «нагадують чортів в картинах Гойї» – в «Зморі». Перед революцією писав Чехов:

«Буря розірвалася над нами. Все довкруги нас кудись летить, і ми також летимо – вгору, вділ, до Бога чи до чорта – не знати».

А той же Іванов згадує в спогадах атмосферу різних класів Росії перед революцією – в царських палатах Распутінщина, серед соціалістів – босяк Горький, в літературно-ліберальних буржуазних салонах – «растлевающий яд наркотическо-кабацкой эротики», містичний анархізм, якийсь «третій заповіт» і блюзнірство разом з «богоискательством», все в суміш!

Іванов описує одного з тодішньої секти сатаністів, що поклонялися «утренней звезде, источнику милости, и силы» – звізді Люципера, а водночас ходили на Афон… І один з тих люциперистів декламує:

Від Бога ви відвернулися… Гаразд, добре! Та мало від Бога відвернутися. Треба ще перед «ним» вислужиться. Так, думаєте, «він» вас і прийме одразу, так і почне помагати, як лиш хреста з шиї скинете? В серці своїм його одного треба носити…

Момент, коли вся «прогресивна» Росія падши поклониться Люциперові не лиш тайно, як за царату, але явно, – і передбачав Достоєвський, коли візіонував символічну постать «того підлого раба, того лакея, «кий влізе вгору на драбину, щоби знівечити образ Божественного ідеалу в ім’я рівності, зависті і чревоугодія». В тих словах вся суть російської революції – революції раба, хама, лакея проти Божественного первня в людській душі.

Циніком є Блок: в своїй поемі «Дванадцять», малює він дванадцять болыневицыкжх чекістів в поході, як дванадцять апостолів нової Правди, а на їх чолі диявола «в белом венчике из роз» під маскою Христа. В поезії «Скифы» заповідає він знову подібний марш московської орди, тепер вже на підбій світа, марш мільйонів п’яних містичним шаманським дурманом, які клянуться, що люблять Європу, на яку дивляться «з ненавистю, але і з любов’ю», що з цеї любові аж задушити Європу хочуть:

«виновны ль мы,
коль хрустнет ваш скелет
в тяжёлых наших, нежных лапах»?

Знову все всуміш, любов, убійствю, «ніжність» душогуба і містичний екстаз босяка. Умираючи в шпиталю, Блок марить про якесь сходяче сонце, що світитиме всесвітові, але сонце ще – в його очах – і всесвітнє, і водночас чисте російське…

Перший щабель в тій еволюції – було заперечення існування Бога (і звернення до чорта). Другий – адорація диявола, а вслід за тим обожествления людини. Іван Карамазов каже:

«Незрозуміло для мене, як можна сказати – «нема Бога», і в тій же ж хвилині не сказати – «я – Бог!»

Головна тема передреволюційної вже літератури московської – писав Мережковський – була: писати про відношення людини до людини, поминаючи Бога, без Бога, і нарешті – проти Бога. Горький писав:

«людина – ось правда! В цім усе – початок і кінець. Все в людині, все для людини, існує тільки людина!»

І вторує йому Чехов: «Людина вище всього в природі, навіть вище того що незбагнуте і здається чудесним», – цебто вище Бога.

Коли замість Бога поставив москаль людину, – то поставив її без вищих над нею законів її дисципліни. А це мусило привести до адорації всього плотського життя, до адорації звіра в людині або худоби. Тому Розанов не приймав ні християнства, ні Христа, бо його релігія, релігія суворої духової дисципліни, – була для того москаля «релігією смерті», Голгота йому «друга радість життя». Занадто «аскетичним» було йому християнство, занадто твердим панцирем для московського голотника.

Горький – в тім самім сенсі – декларував, що «черево в людині – головна справа. Всякий чин людський від черева виходить».

Звіряча стихія є й богом Л. Толстого. В плоті адорує він усе – і почуття, і звірство. Герой його Єрошка каже: – «я – молодец, я – пьяница, вор и охотник», я – пияк, я – розбишака, я – ловець! Бо – «звір мудріший за людину, дарма що свинею зветься… Вона свиня, а все ж не гірша за тебе, такаж як ти тварина Боїжа» – а це значить – для шаманської «логіки» Толстого, що й свинське в людині треба не виправляти! чи карати, а – вихваляти…

І навіть ті московські критики босоногого графа, які бачать це все у нього, що імпульсом Єрошків є «любов до свободи, гульні, грабунку і війни», – хиляться перед ним як перед апостолом євангельської правди. Розбійник, душогуб, ловець, звір, свиня з безмежною свободою їх інстинктів, – є богом Толстого. І це не помилка. Єрошка і Толстой знають, що вони говорять. «В нічім нема гріха» – повчає Єрошка, – «З звіра приклад бери!» Релігія для Єрошки пуста річ: – «подохнемо, трава виросте, от і все!» Як звір, не відрізняє він добра від зла, все позволено. «Животная радость плотской жизни» – як характеризує один російський автор філософію Л. Толстого.

В слідуючім щаблі наступає, в поняттях та ідеях москаля, чортівська мішанина, помішання всіх понять, всіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «дозволено» і «заборонена» – всіх різниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, заперечення всякої дисципліни. І це і в моралі, і в політиці, і в суспільнім житті. К. Леонтьєв, який бачив глибоко, писав ще в XIX віці:

«російська суспільність, і без того досить егалітарна в своїх привичках, понесеться ще швидше смертним шляхом «всесмешения». І ми – перш люди позбавлені станів («бессословники»), потім безцерковники, – зродимро Антихриста», – станемо безбожниками.

Гірше ще! Як слуги Антихриста, з’являться вони в масці Христа. Щоби змішати все в хаос, бо де нема верховного законодавця, таїм іє хаос. Та мішанина ненависті під маскою любові є у Блока. Те саме у Пушкина, який ніби то «восславил свободу и милость к падшим призывал», а на ділі славословив царя-ката Петра, і проклинав Юдами і бандитами всіх тих – Мазепу, вільних кавказців, які піднимали меч свободи на насильство і зло.

Достоєвський звіряється: яку «кровну відразу, аж до ненависті, збуджує в мені до себе Європа». І заразом звеличує московський марш на Захід, бо «пролита кров спасе Європу», яку він – водночас – ніби то дуже любить. Слушно завважує Мережковський, що коли це любов, то любов хижака до свої здобичі. Недурно він, цей оборонець «униженных и оскорблённых» подивляє розбійників – на троні, як царя, або на каторзі, де довший час мав нагоду заприязнитися з ними. Імпонують йому вони своєю «страшною силою волі, безграничним завзяттям, жадобою дійняти задуману мету», В очах Достоєвського – «розбійники найбільш сильний, найбільш обдарований» народ в Росії.

Сатана є їх патрон, від якого черпали вони свою духову силу згідно з їх власними словами: і естета Пушкина, і опростаченого графа Толстого, і апостола міського шумовиння Достоєвського, і циніка Блока, в яких все це всуміш – добро і зло, брехня і правда, ікраса і погань, щоб знищити в загальнім хаосі всі етичні вартості, щоб довести що розбій – це свобода, що душогубство – це любов, що рівність – це бунт проти Бога, що краоа – це бруд і свинство.

Сам Достоєвський губився в питанні – що це за чудернацька здібність душі москаля не розуміти «що є гріх, а що ні»; здібність «леліяти в душі своїй найвищий ідеал, поруч з величезною підлотою, і одне і друге – зовсім щиро». Він не знав, чи це є «широкість натури» москаля, яка доведе йото далеко, чиї «просто підлесть»? Це подлість, надхнута йому дияволом, це ж і «широкість натури» – яка обманом і брехнею переконує світ, що ця подлість чортівська – є нова правда світові, яку віє мусить принята від московських сатаністів.

Зрештою розбиратися в своїм душевнім хаосі москаль навіть не має охоти. В очах щирого москаля, «москаль є пияк, свиня, розпусник, брехун, але – з усім тим добра людина». (Чехов). Добра тому, що це – москаль, «вибраний народ», який щоб не робив, все «на благо» людськості. Блок так і каже – нехай ми азіати, нехай ми не розрізняємо, що є любов, що ненависть, нехай з великої до людськості любові, ми задушимо її в наших ніжних обіймах, – все одно, – «на братский пир труда и мира, взывает варвар мира», взиває варвар світа «з раскосыми и жадными глазами», як взиває цей варвар тепер в «Організації об’єднаних націй».

Навіть ті, які бачили в російській революції (як Мережковсыкий) прихід «грядучого Хама», навіть ті хулять Захід і адорують свою Росію, яка б вона не була. Подібно Блоку і Достоєвському, кидає Мережковсыкий пересторогу Європі:

«всі внутрішні факти нашого перевороту відомі Європі, але внутрішня їх суть несхолима для неї. Вона бачить тіло, що рухається, але не рушійну душу російської революції… Ми летимо і падаємо п’ятами до гори… Ви тверезі, ми – п’яні, ви справедливі, ми – беззаконні. Для вас політика знання, для нас релігія. Ми містики. Революція – теж релігія»…

Це філософія оскаженілої орди яка давно вже вибрала своїм богом Сатану, і яка знає тільки одну ultima ratio, – силу числа. Пушкин кидав свій провокаційний виклик Заходові, виклик «народнім вітіям» Європи: «зачем анафемой грозите вы России»? Думаєте, що москалі не мають сили? Чи ж «мало нас»? Таж «ми» розтяглися

«от Перми до Тавриды,
от финских хладных скал
до пламенной Колхиды,
от потрясённого Кремля
до стен недвижного Китая»!

Все ж це «руская земля»! Одним словом – «шапками закидаємо»! Подібно Лермонтов – чому перелякався (як він думав) кавказький Казбек сили москалів, що сунула на Кавказ? Бо

«стал считать Казбек угрюмый,
и – не счёл врагов»,

не злічив тої сили… Подібно, вже за большевиков, Блок: – в своїм провокативнім виклику Європі («Скифы»): – «мільйони вас? Нас тьми і тьми!» Знов поклик не на моральну чи ідейну вищість, а на число московської Орди. Подібно Сталін: коли йому донесли про якийсь виступ Ватикану проти СССР, Сталін іронічно запитав: «а сколько у папи дивізій»?

Ця руїнницька сила, якою б ідеєю не прикривалася, – ідеєю «правдивої віри», московського Третього Риму, всеслов’янського братерства – перед большевиками, чи ідеєю «визволення трудящих» за большевизму, – завше лишалася тою самою силою насильства, силою тріумфуючого зла в масці добра з девізою – «з звіря приклад бери»! Силою, у якої войовникйв, цих ,дітей бісових», як емблема «ангела», видніло – «щеня Антихриста». Бісовські легіони! Не якість лицарства, а кількість орди.

Це була та сама московська атеїстична, шаманська стихія, яка жила в Московщині і за царату, і за Суздальщини, вічно. Ніхто інший, як великий ненависник України і Шевченка, як «несамовитий Віссаріон» – Белінський, – писав про це:

«московський народ найбільш релігійний народ на світі? Брехня! Основа релігійності цеж побожність, моральність, богобійність. Погляньте глибше, а побачите, що своєю вдачею це глибоко атеїстичний народ. Він має ще багато забобонів, але слідів релігійності ви жодних в нім не знайдете… Релігійність не виявляється в московськім народі навіть в священстві… Більшість нашого священства завше визначалася грубими черевами, схоластичним педантством та цілковитою неосвіченістю».

Не було в московськім народі спочуття людської гідності, що протягом стількох віків загубилося в смітті та бруді… Тому такий легкий був в Московщині перехід від царату до большевизму. Пишні фрази большевицьких шаманів хутко позникали, і новий режим вернувся іпід протекцію тоїж темної сили, якій корився й перед тим. Наступило те, про що говорить прислів’я з Євангелії: – «лес вертається на свою блевотину, і вимита свиня знов іде валятися в грязюці». Як писав М. Волошин:

«всё смешалось,
знаки и возглавья,
быль царей
и явь большевиков»…

Ця Орда і сунула підбивати знову зреволюціонізовану Україну в 1917 році.

2. У вогні революції

Коли та боротьба з дияволом, як писала Л. Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася особливо в наш час. Коли «царство Духа» розділилося на «чисту і нечисту половину», коли «порушилась гармонія всесвітня» й на землі, коли із-за науки Ісуса з Назарету почався «великий розбрат між людьми», – знаряддям диявола стала Москва.

І першою країною, на яку впали «тьми і тьми» північних варварів, – була Україна. По різних «передишках», колій з упадком царської еліти вибухла серед народів імперії національна революція, – з’явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов на Україну збивати до купи землі, які вислизнувалися з пазурів раненої в першій війні – бестії. Коли царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув ту маску, вдягнувши натомість іншу маску визволителя пролетаріату, а перед тим – короткий час демократії.

Цей свій державний переворот, захоплення влади новою «елітою», він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і «революція» московська вибухли тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки – почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито, цілями та ідеями…

Не було брехні більш наявної, як ця! Революцію 1917 року на просторах російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах Австро-Угорського цісарства. Вибухла остання у Відні, в Празі, в Будапешті, – але цілі їх були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті – розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини.

Подібно було в 1917 р. в Російській імперії. В столиці її – революціонери думали, передусім, як здушити відосередкові тенденції національних революцій на Україні, в балтійських країнах, на Кавказі, на Білорусі, на Литві. Але зовсім що інше мали на цілі революції в Києві, в Тифлісі, чи в Ревелі і Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.

Революція, що вибухла на Україні по тім, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, який звалив царат, – ця революція мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там – «поза голосних «модерних» гасел і постатей, – вже вихиляла своє криваве обличчя Московщина «опричників» Грозного, «Петрових собак» і навіть перших православно-татарських ханів в Кремлі – Іванів і Василів.

Тут – на Україні, в широких масах її людності, нагло прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйона «хохлів» відчули, – «хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті»; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров’ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Руданського, Стороженка, Щоголева, Шевченка, в свідомості народу, в якій – мов давній сон – вставали давно ніби вимазані традиції і легенди великого минулого; минулого народу, що всю свою історію звик битися з «дітьми бісовими», яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся пафос великої любові до свого і ненависті до насильницького чужого.

Ні емблеми, ні цілі, ні пафос нашої революції ні в чім не нагадували емблем, цілей і пафосу босяцько-московської стихії, спущеної з ланцюга в 1917 р. Блакитно-жовтий прапор перших маніфестацій і перших полків, – це не був червоний прапор нової Москви! Жупани козацькі, шапки чорношличників, оселедці – це не були довгополі ординськії шинелі, ні шапки з червоною звіздою червоноармійців! І починали вони у нас своє велике діло войовники революції часто під знаком козацького хреста на малиновім стягу, не під знаком червоної звізди.

І так як малий Шевченко, що нових «людей шукав» на старім гайдамацькім шляху Гонти й Залізняка, таж і їх духові нащадки шукали за новими людьми, людьми національної революції, не в творах Леніна, а на старих шляхах нашої історії, в народних спогадах, переказах, піснях. Шукали вони своєї, глибоко під землею схованої правди, шукали її не в далекій чужій столиці, а в старім Києві, від якого чекали нового, давнього слова.

Ідоли Півночі – Маркси, і Леніни, були чужі їм, ям і талмуд соціалістичний. Не була їм товаришами завойовницька голота з Півночі. А традиції збройної боротьби з буйною силою прокинулися в народній стихії, дух старої козацької героїки. Своя країна, своя раса, свої звичаї, своя віра і боротьба за них були – нехай не точно й виразно усвідомлені (не діло це маси), але нехибними дороговказами мільйонів, які робили в 1917 році національну революцію на Україні. Раз пробуджена, ця стихія рвала й торощила довколо себе все чуже й вороже, в боротьбі з сильнішим завойовником, більше як чотири роки, здобувшись на енергію, яку подивляли і чужі, і навіть ворожі обсерватори.

На Україні симпатій большевицька революція не стрінула, ні в селах, ні в містах. Московсько-совєтські навіть, цинічно тенденційні, твори про революцію самі прозраджуються, що свою перемогу на Україні – завдячували москалі не місцевим силам, а зайдам з Московщини. Ці самі тенденційні московські джерела не можуть затаїти яким вогнем протимосковської, протибольшевицької революції горіла в 1917 – 22 рр. вся Україна. Ленін кричав і писав в квітні 1919 р., що на Україні –

«нема людей, нема з ким будувати совєтську владу, що нема жодного апарату, що нема такого пролетарського (цебто большевицького) осередку, як Петербург або Москва», що «Київ – не пролетарський (цебто не пробольшевицький) центр».

Читаємо в тих творах, що на Україні «в Совєти проникали націоналісти, анархісти та інші вороти трудящих» (цебто вороги Москви); що в березні 1919 р. тільки 16 тисяч нарахувала компартія на Україні, а й ті, що були в ній – були «шкурницькі й міщанські елементи», які й не думали про большевицьку революцію, були там і незалежники й боротьбісти»; що все село українське дихало вогнем на зайдів, про що скаржився той самий Ленін, жалуючи, що «громадные излишки хлеба» на Україні, на жаль, було Москві «трудно взяти одразу» через те, що там «панує партизанщина». Всюди – «кулацькі банди», які притягли до себе навіть велику частину «середнього селянства».

В 1919 «кулацькі повстанські центри і штаби» були створені в Києві, в Полтаві, Фастові, Лубнях, Миргороді, Білій Церкві та інших містах України» – «в кожнім повіті – є банда» – писав Ленін.

«Тільки в квітні 1919 р. на Україні вибухло 93 кулацькі (тобто національні) повстання, в тім числі на Київщині – 38, на Чернігівщині – 19, на Полтавщині – 17, на Херсонщині – 7, і т. д. Кулацький бандитизм (цебто – національна партизанщина) являвся дужою ставкою імперіалістичної буржуазії Заходу в боротьбі проти совєтської (московської) влади на Україні».

Повстанці «вирізнялися жорстокістю і звірством в ліквідації членів компартії, червоноармійців і совєтських активістів (провокаторів)», Численні повстанські відділи оперували на степовій Україні. В тім же році «повстанці проявили велику упертість в дезорганізації нашого (московсько-большевицького) запілля, «кулацькі елементи були господарями села».

І навіть «бідота» ішла за ними, тобто за національною партизанщиною. Боротьба з національною партизанщиною, свідчать совєтські джерела, «ішла майже до кінця 1921 р.» Була вона «одною з важніших завдань партійних і совєтських організацій на Україні». Партизанщина, проти Москви, – була «дуже небезпечним ворогам, бо мала вона глибокі коріння» на Україні…

Найкращим доказом, якою грізною силою була для Москви не тільки організована боротьба української армії проти Совєтів, але й та партизанщина, – є знов таки свідчення совєтських же джерел, що українська революція національна не тільки довший час не дала Москві підбити Україну, але й затримала похід большевицької революції на Захід, гальмуючи осягнення цілей московської закордонної політики.

В однім з тих джерел читаємо, що українська революція змусила Леніна поспішити заключити Ризький мир з Польщею, бо цей мир

дав змогу совєтському урядові спрямувати максимум сил для скорішого розгрому решток петлюрівських військ, що ділали на Правобережжю…

«Не зважаючи на найтяжчі жертви, писав «Комуніст» з нагоди ратифікації Ризького миру, – ми більше дістаємо, ніж даємо… Дістаємо передусім вільні руки для обрахунку з Петлюрою»…

Так само український революційний повстанчий рух стримав плановий і організований наступ московських військ на Угорщину, на підтримку створеного в березні 1919 р. в Будапешті комуністичного уряду Белі Куна і Самуеля. У відозві «Центр. Ісполкома Совєтів України», з того часу, читаємо:

«в хвилину, коли Червона армія готується очистити Бесарабію й Буковину від румунських поміщиків і протягнути руку допомоги червоній Угорщині, українські незалежники знову піднесли руку проти совєтської влади»…

Але хутко по ліквідації повстання Григорієва, большевики стверджують, що «українські незалежники та інші націоналістичні партії зорганізували ряд нових протисовєтських повстань». (Ці дані можна знайти у А. В. Лихолата – «Разгром националистической контрреволюции на Украине, 1917 – 1922», в творах Антонова-Овсеєнка, спеціально присвячених національній революції на Україні, І. Бражньов, в пресі совєтській і пр.).

Це була, в вогні збуджена, національна стихія України, з злобою але вірно описана колись московсько-большевицьким автором Бражньовим:

«мовчазна країна… Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша, фабрики бандитизму… Але тут усі були невинні… Нікого не бачили, нічого не чули… Блукаючий лукавий погляд, бистра мов блискавка усмішка. Ріж на шматки, – нічого не виріжеш… Темний ліс селянства… ось арена наших змагань…

Довкола сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша й сон посеред білих хаток, дівчата за тином… Все це була маскарада! Поза лаштунками ховалося слизьке тіло бандитизму… Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі!»

Цю стихію п’ятнували ім’ям бандитизму всі займанці, але так само п’ятнували займанці і революційну стихію за Хмельниччини. Не це дивно, дивно, що як до сліпої сили руїни ставилися до неї й деякі члени «культурної» верстви України в нашім віці – як раз ті, які мусіли стати в авангарді національного резистансу.

Але дух народньої стихії не був духом сліпого хлопського бунту, ще було щось більше. Та того «більше» не здолав схопити демократично-соціалістичний провід революції. Кадри інтелігенції, з якої той провід складався, – виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали – на культурі і літературі Москви. За їх божищем, Драгомановим, Україна була – тільки провінцією імперії, а її народ – плем’ям, без власних політичних ідеалів. Діячі тої інтелігенції часто перебували в Московщині, дихали всім російським, орієнтувалися тільки на майбутню свободолюбну, як запевняли, демократію російську.

Інакше народні маси – вони жили осіло в своїм краю, знали, що край не є Росія – ні мовою, ні звичаєм, ні культурою. З москалями стрічалася народня маса тільки як з зайдами урядовцями, поміщиками, або заробітчанами-селянами з півночі імперії, на яких дивилися як на расу нижчу. Що з далекої столиці імперії на Україну сунули оті «байстрюки Єкатерини», або «Петрові собаки», ті лапотники, – ще народ бачив і знав, але ніколи, як та інтелігенція, не бачив ні в них, ні в столиці імперії якогось джерела світла чи культури.

Великим непорозумінням було і є твердження тої інтелігенції, демократичної і соціалістичної, що вона заступала народні ідеали. Народ – був релігійний, інтелігенція часто навіть ворожа «релігійним забобонам». Народ був «расистських» переконань, бо навіть на етнічнім пограниччі українсько-московськім, або по сусідству з переселеними ще за кріпацтва («на вивод») острівцями-селами з москалів на степовій Україні, – майже не бувало випадків мішаних, українсько-московських подруж. Серед інтелігенції, навпаки, – такий «расизм» був в погорді, як знак національної «нетолеранції і дискримінації».

Народ був засадничим сторонником приватної власності, інтелігенція уважала ту власність за «буржуазний забобон», з яким треба було під час революції скінчити, як з перешкодою для поступу. Народ не уважав етнічні меншості на Україні: москалів, поляків, жидів, циган і пр. за представників культурнішої від нього раси – про інтелігенцію того сказати не можна було.

Інтелігенція була засадничо «антимілітаристично» настроєна, і далекий від того був народ, так само як і від ідеї «пацифізму», улюбленої ідеї інтелігенції. Народ був настроєний «шовіністично» бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, щвесь уклад життя, любив свій край і поза тим – ніякого іншого.

Драгоманівська інтелігенція любила крім тога ще й Росію, вогнище всього вищого для неї – культури, літератури, політичної мудрості. Один з непоправних соціалістів писав про це закохання тодішньої лівої інтелігенції всім соціалістичним і всім московським:

«хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціалізмом, але якраз соціалізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цею мудрістю був соціалізм… Нам почасти не подобалося, що при соціалізмі мусіла, би зникнути поезія індивідуального українського господарства, але соціалістична фразеологія панувала тоді неподільно вад нами. А соціалістичні брошури видавалися в ті часи майже що не божеським об’явленням і критикувати їх не було в звичаю… І тому, хоч і з яким незрозумінням ставилися ми до ідеї лролетаріяту, все ж ширили її, їй підпорядковуючи ідею селянства і нації» (В. Приходько, ЛНВ, VI, 1927.).

«Ми поважали всяку чужу думку – пише другий видатний соціаліст тої доби – і занадто мало шанували себе. Ми не були революційною партією, що непохитно переводить в життя свої погляди, а добрими сусідами, що намагаються з усіма жити в злагоді, і Бога не гнівати, і чорта не ображати. Ми своєю м’якотілістю допомагали створенню об’єктивних умов для соглашательства» (Гр. Наш-Григоріїв – Наші гріхи, «Вальна Спілка», Львів, X. 1921).

Ясно, що з таким наставлениям – їм

«всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалися смішним, абсурдним, безглуздим. Гасло самостійності стрінуло серед соціалістів «майже однодушне негативне відношення» (Винниченко).

Гасло незалежності! – на їх думку – підхопили «гірші елементи» суспільства, «елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні». Це гасло обернулося ж проти соціалізму! Як же ж «прогресисти» могли прийняти це гасло!? Хоч би кривавилася Україна як довга й широка, не вільно було повставати дроти тиранії большевизму, бо треба було «шанувати загальнолюдську вагу соціалістичної революції», несену на вістрях московських багнетів на Україну, дивитися на Москву – «з пошаною і любов’ю» (Грушевський).

Це божевілля зачепило соціалістичні її радикальні кола Галичини, тоді ще не під московською окупацію. Видатний шеф радикальної партії галицької писав:

«Ми не здійсняли того, чого самі хотіли, а робили те, що нам нашептували то в одно, то в друге ухо… Ми занадто поступалися своїми думками і ніколи твердо не переводили їx в життя… Бо ми вірили московським комуністам, що вони справжні інтернаціоналісти (К. Коберський – «Українське народництво»).

Ця інтелігенція соціалістична – це були скалічені душі. Що вони репрезентували дух нації? Це була наглядна, дика і неоправдана претензійність! Правдою було тільки те, що вони хотіли накинути нації чужу догму, проти якої бурилося все національне «Я» народньої стихії. Ця догма єднала їх з московським окупантом, вона ж тягла їх психічно непереможно до Москви, викопуючій глибоке психічне провалля між «проводом» та рідною нацією. Були серед цеї інтелігенції світлі винятки – Отамановський, Махновський, О. Пчілка, Л. Українка, дехто з РУП, але назагал це були скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці.

Недурно – найбільш цинічні з тої «еліти» мусіли прийти до негації Шевченкової України і Шевченка, як Драгоманов, як П. Куліш, в старі часи, як колишній радикал і совєтофіл О. Назарук, як Арабажин, який в органі Укр. Соц. Демократії ще в 1905 р. поставив хрест над Кобзарем, як нарешті Багряний, ставлячи на постамент для адорації свого і своїх партійців ідола – совєтський машиновий «прогрес».

Та ліва «еліта» запевняла, що на Москву «з вірою і любов’ю дивляться всі трудящі світа» (Грушевський), підсовуючи цим останнім свої власні невільницькі, плебейські симпатії. Відірвані духово, від свого народу, вони мали спільну з Москвою «віру», спільних «святих», спільні «чаяння».

А вирікаючись традицій своєї країни, вони – за облудними фразами ворога – не бачили, що цей останній чим раз виразніше вертав до своїх традицій історичних – в політиці да Івана Грізного і Петра, до «оприччини», в суспільнім житті – до «общини», до ардинства, в міжнароднім житті – до «сабіранія земель» всіх племен і народів, в церковнім – до церкви Антихриста.

Ліва інтелігенція так і говорила, що Центральна Рада має бути виразником «волі Росії» на Україні, провінційним органом столичного уряду, хоч би той уряд обмежив Украйну до території дише п’ятьох губерній (замість дев’ятьох). Тому, чинячи не раз іншим перешкоди в цьому відношенні, московські демократи й соціалісти, зараз по вибуху революції, улекшили поворот до Києва М. Грушевського, В. Винниченка (з еміграції), щоб мати там «своїх людей», щоб лляти зимну воду на розпалені голови сепаратистів, щоб стримували формацію «вільного козацтва», щоб посилали ворохобних «хохлів» на фронт, битися за імперію і за «демократію» російську, і щоб – на спілку з останньою – роззброювати, напр., полуботківців…

Коли ця лівиця захотіла стати на чолі обудженої нації, – треба було, одним чи другим способом – засипати провалля духове, яке розверзалося між нею і народом. Зразу вони намагалися революційний дух згасити, – і щодо мети революції, і щодо самого її плану. За їх власним свідоцтвом, настрій мас, що виявлявся на різних з’їздах 1917 р., був – «піднесений, рішучий, розпалений», – і цей революційний настрій всіма способами та «еліта» гасила, укоськувала, притолочувала, думаючи лише про «соглашательство».

Народ напоминав своїх «вибранців» соціалістичних – робити революцію, розмовляти з Москвою, не язиком, а «кулаком», брати те, що належиться, самим. І – «еліта» старалася звести цей план на цілі спільні з цілями лівих партій московських, вірна заповіту Драгоманова:

«з північною Руссю
не зломим союза,
ми з нею близнята по роду».

Ці свої ідеї, вони думали за допомогою Москви накинути силоміць народові, який про ті ідеї не хотів чути. Національно-історичні традиції народу вважали вони «архаїчними і ретроградними», вважали «космополітизм утілітарно кориснішим для народу, ніж народні традиції». Цинічно писав Драгоманов:

«при всім нашім демократизмі, треба держатися принципів не традиційних, а прогресивних, і ці принципи нести в народ, а не понижати чи затемняти своя думки для застарілих, а то й протирічевих думок так званого народу» (Драгоманов – Австро-руські спомини, Два учителі).

Ось яку демократію, з трейд-маркою Москви, хотіла та «еліта» силоміць, проти його волі, накинути «так званому народові»!

Коли діло тих «гасителів» духа і «соглашателів» ие вдавалося, особливо ж. коли їх московські «близнята по роду», в ім’я спільної з ними «віри» вогнем і мечем прийшли руйнувати і грабувати Україну, а що найважніше, – без пардону витереблювати й самих драгоманівців, – тоді в їх рядах наступив переполох, розгубленість. Одні – масово кинулися в перекинчицтво, яке не удобрухало неситого московського Молоха, ані – в останнім рахунку – не помогло й самим перекинчикам, з московською «кокардою на лобі», тоді наступив момент – схаменутися.

Немногі зробили це, пірвавши офіційно з соціалізмом, покликавши наспіх для рятунку України інших людей, апелюючи до ідей, викликаних на всіх соціалістичних катедрах, як ідей ретроградних і реакційних – до «мілітаризму», до «шовінізму», до патріотизму, до націоналізму, до традицій козацтва, до шликів, до безіменних, доти незнаних в демо-соціалістичнім суспільстві людей, не з породи «свідомих українців», як Безручко, обидва Тютюнники, Натієв, Юнаков, Сінклер, Омелянович-Павленко, Болбочан, і інші, і до їх підвладних, що ставали в ряди воюючої України не через Маркса, а через «Холодний Яр», і через «Гайдамаків».

Та було вже запізно! Перший великий порив був поллятий холодною водою «соглашательства»; ідея конечності боротьби разом з ідеєю повної незалежності, що кодували в голосах мас, – не були в свій час яскраво сформульовані тими, хто повинен був це робити, – проводом, який залишив (хоч не завше рішучо) соціалізм, але не позбувся соціалістів, які робили їм «несродне діло».

Бо війну проти Москви мусіли вести ті, що були в ній закохані, і були переконаними пацифистами… Армію мусіли організувати ті, яких догма вимагала її скасування… До Святої Софії благати помочі змусили піти атеїстів… За приватну власність мусіли боротися сторонники повното обезземлення селянства, «соціалізації землі»… Проти московського народу мусіли повставати ті, які вірили в довічне з ним «братерство»… На чолі національної революції ставали ті, які думали лише про «соціалістичний рай»… За державу власну – організували боротьбу ті, ямі сепаратистів уважали за бандитів, і які заявляли самі, що їх «приневолено» стати самостійниками…. За патріотизм виступили переконані інтернаціоналісти…

Трудно було сподіватися, щоб такі організатори, так духово далекі ідеї національної боротьби, – щоб вони привели народ до перемоги. І хоч та доба спонтанно видвигнула на поверхню тисячі й тисячі «незнаних вояків», її десятки їх, відданих нації, провідників, в першій лінії тих, що впали на посту в повстаннях, в армії, або замордовані агентами ворога, в Парижі чи Роттердамі, – це не змінило висліду першої рунди того смертельного змагу.

Хто дивиться на слова пророків, не як на химерні фантазії поета, а як на об’явлення згори, – той знайде правдиву причину кінцевої катастрофи великих змагань 1917-1922 рр. Це була кара, яка розпалася над провідним класом, а з нею і над країною за те, що той клас відцуралася своїх святинь, за те, що «всякому служила, годила», за те, що «є схотіла шукати шляху до джерела національних традицій, що його «засадили нові кати», щоб «до нього люди не ходили на пораду», за те що не шанували «святого закону», за те, що «звали преподобним лютого Нерона», за те, що не хотіли видобути «нового вогню з холодного яру», ні з своїх – за їхніми словами – м’якотілих серць, ні з розуму вроджених «соглашателів».

Так великий зрив, велика національна революція на Україні, завдяки дегенерації соціалістичного проводу, не знайшла свого ідейного, кристалізаційного пункту, який роздмухав би в пожежу «іскру вогню великого)», що спалахнула на нашій землі.

3. Ситуація по 1945 р. і Україна

Від 1917 року минуло сорок літ, і перед нацією стоїть те саме велике завдання: «вставати… кайдани рвати… кропити землю вражою злою кров’ю», щоб на руїнах потворної імперії здвигнути наново старокиївську державу. Ті самі Блокові «азиаты с раскосыми и жадными глазами», з невидимим Антихристом на чолі стоять готові до скоку, але стоить вже над Ельбою і Адрією. Завдання те саме, політична ситуація – інша, подекуди зовсім інша. Яка саме?

Достоєвський обсервував вже, що москалі, що волочилися тоді по Європі, чомусь завше приставали з її лівими кругами, вихованцями Ж. Ж. Руссо, вольтеріанців i Карла Маркса. А ті ліві кола – симпатизували з Росією революційною, соціалістичною. Вони ж поволі приходили до влади в країнах окциденту. Ці ліві круги, Вальтер Ратенау, башкири Кун, Льоб, Вартбург та ін., уможливили і сфінансували поворот до Росії, в березні 1917 р., – Леніна і Троцького з їх большевицькою емігрантською бандою.

Ці, знову, незабаром віддячилися лівому таборові в Європі, перш в самій імперії. Насамперед екіпа вишколених в марксизмі большевиків була накинута Україні, як її «уряд», в трагічні дні 1917 – 21 рр. Подібну банду, разом з поляком Дзєржинським, везли з Москви до Варшави в 1920 р. В березні 1919 – висланці Леніна – Бела Кун, Тибор Самуель та інші, скинувши уряд гр. Каролія на Угорщині, встановили криваву диктатуру над тим вимученим війною народом. В листопаді 1918 р., з доручення Леніна, – Йоффе і Радек (Собельсон) встановили в Баварії диктатуру комуністичного «Спартака» з Куртом Айснером, Гіршем і Розенфельдом.

Остання спроба Москви роздмухати громадянську війну в Європі – перед 2-гою війною – була в Іспанії, де, на щастя для іспанського народу, і на великий жаль наших соціалістів і радикалів, новим Кунам і Айсінерам їх завдання не вдалося.

В усіх тих спробах виразно виступає один момент, який особливо яскравої вибився в комуністичних революціях на Україні, в Баварії, на Угорщині Бели Куна, і в Іспанії, – це головна мета тих революцій, знищити християнство в його видимих проявах, в церкві і – в душах людей, що їх мали обернути в комуністичну «віру».

Події під час другої війни і після неї, ще яскравіше підкреслюють антихристиянсьїку ціль підтримуваних Москвою (комуністичних рухів. Ці ж події на Україні, на Угорщині, в Польщі, в Югославії, зрештою майже в усіх країнах Європи (і не лиш Європи) – показують, що наш континент під впливом тих акцій Москви, розколовся на два ворожі табори, іщо ми вступили в добу громадянської війни. Від неї залежить не тільки майбутнє України як самостійної нації, а й майбутнє всієї цивілізації Окциденту, опроміненої і натхненої в усіх її проявах, об’явою, післаною світові Галілеянином.

За першої війни проти Росії билися три монархії, німецька, австро-угорська і турецька; вони ж опинилися по стороні України. З Росією були дві великі республіки і дві демократичні монархії. Та ж, так звана Антанта західних держав, по революції 1917 року активно помагала Росії – Керенського, Денікіна, а потім Леніна – проти України. По 2-ій війні, західні демократії, союзниці Росії, віддали їй всю східну і центральну Європу. Лівиця західного світу, де мала впливи, активно підтримувала комуністів в Іспанії, на Балканах, а пасивно – на Угорщині і на Україні, в Польщі, Румунії і пр.

Післявоєнні роки витягли назверх досі загалові невидиму таємницю світової політики. А саме, що на Заході в кожній країні повстали добре зорганізовані сили, оті «ліві кола» Достоєвського, сили розкладу, яких найближчою метою є захоплення влади в кожній даній країні, а потім – над всіми ними в формі того чи іншого «світового уряду». Формально – це були ті самі цілі, які ставляє собі Москва.

Про ці темнії сили писав ген. Мак-Артур ще в 1951 році: найбільша небезпека загрожує Америці від тої

«підступної сили, яка ділає зсередини, протиставляючи себе всім нашим великим традиціям і яка поважно ослабила структуру і тон нашого американського «way of life».

Так само, зрештою, і інших країн, де ті сили здобували, як нпр. комуністична партія, впливи на мільйони співгромадян, або як інші, проникаючи в пресу, в мистецьке життя, в літературу, в фінанси, в уряди, навіть в церковні круги, в дипломатію, в армію, намагаючись захопити всі командні височини суспільства тої чи іншої нації. Іноді члени тих таємних сил одверто звуть себе комуністами, іноді – вони соціалісти, але не ворожі комуністам. Іноді звуть себе «прогресистами» чи «демократами», але не ворожі соціалістам, ні комуністам.

Все це уймається одною назвою – людей чи табору «прогресу». І все це кодло явно симпатизує з большевицькоію Росією і явно вороже всім тим, які виписують на своїм прапорі слова – Бог, отчизна, національна свобода, честь. Якщо совєтська Росія виграла цю війну і посунулася аж до Ельби й Адріатику, обертаючи в рабство цілий ряд старих європейських культурних народів; якщо в тих країнах переслідується їх віра і традиції; якщо в закордонній політиці деяких держав не раз вище розцінюється польський, угорський чи який інший «тітоїзм», аніж націоналізм, аніж режим патріотів своєї країни; якщо нагінка зустріла многих борців проти замаскованого комунізму в їх країні, як напр. нагінка на великого американського патріота, сенатора Мак-Карті; якщо по першій світовій війні Захід не раз попирав не визвольні змагання уярмлених Москвою народів, а большевицьку силу, а по другій війні – якщо одверто пропагується догма, що для Заходу корисніше щоби в сателітах СССР був свій «націонал-комунізм», залежний від Москви, аніж виразно національний режим цілковитої від Москви незалежний, – то буває це тому, що вплив в цих країнах як раз здобувають ті анаціональні сили, про які згадує Мак-Артур, і які симпатизують з Росією.

Чому це так? Тому власне, що ті сили стремлять, захопивши владу, перевести у себе ту революцію, яку перевели большевики в СССР. Свої цілі вони формулують різно – одні як комунізм, як в Москві, другі – нібито інакший трошки, треті – як соціалізм, четверті – як Welfare State, або етатизм англійських лейбористів, але мета їх та сама: над розпорошеною, обезсиленою, позбавленою свого національного проводу, нацією усталити панування потужної інтернаціональної бюрократії тоталітарної, але лівої держави, без свободи індивідума, особи, без свободи нації, без свободи релігії. Коли можливо – постепенно, коли ні – то революційним способом.

Чому ті сили сприяють Росії? Бо, наразі, вони думають, Росія робить їх роботу: обезголовлює підбиті нею народи, накидаючи їм чужі провідні верстви, витереблюючи серед людності сотками тисяч і мільйонами все сильне, відважне, здібне до спротиву насильству, забиваючи всякий ідеалізм, нищучи релігію. Така «народна демократія» – є вимріяний грунт для експериментів тих темних сил, про які говорить ген. Мак-Артур, на випадок коли б розлетілася Російська імперія….

Бо є три можливості: або сподіваються ті сили – зробиться «апізмент» з СССР. Або – хочби й захопили владу в країнах вільного світу, – були б змушені до остаточного обрахунку з СССР, або – нарешті СССР розпадеться внаслідок натиску підбитих націй й загнивання большевицької «еліти».

В першім випадку – це була б ситуація націонал-соціалістичної Німеччини в 1939 р. – ну, тоді могла би та мафія жертвувати всякими територіями і народами, як жертвував для удобрухання Сталіна в 1939 р. Адольф Гітлер, або в 1945 р. Захід.

В разі другої чи третьої можливості, цебто розпаду російської імперії в наслідок її військової поразки, чи в наслідок розвалу без війни, – та мафія знов таки мабуть має на думці наслідувати Гітлера в перші два роки війни з Москвою: проти vielstaaterei, не допустити до повстання незалежних національних держав на Сході Європи, створити під іншою назвою – різні «рейхсікомісаріати» з «щиро демократичними» комісарами і «гаулейтерами», з новими польськими, українськими, мадярськими, румунськими чи іншими Хітами, Гомулками, Гречухами, Кадарами чи Павкерами яких привезеться в запломбованих вагонах, так як свого часу Вартбурги привезли Леніна і Троцького до Петербургу, які чинитимуть волю пославших їх.

Цю тенденцію тої проросійсьмої мафії, коли б їй удалося захопити владу, вже сліди в її наставлению щодо емігрантських політиків з країн підбитих Москвою. Коли б вона стала рішаючим чинником при відбудові Сходу Європи но упадку большевизму, її метою було б – змонтування нової «єдиної і неділімої», з поминенням національних аспірацій України, Кавказу і пр. Після большевизму це для України найгрізніша небезпека в ситуації, витвореній в 1945 році.

В ці, ділаючі вже на Заході, політичні сили, так чи інакше сприяючі лівим колам, часто націонал-комуністичним, чи проросійським, – включається і наша емігрантська лівиця, галицька і наддніпрянська. Це ідейні наслідники винниченківщини і грушевщини, сторонники колаборантства з Москвою чи з її покровителями, відрізняються тільки тим від своїх попередників – Драгоманова, Винниченка і Грушевського чи А. Крушельницького, що тамті бодай одверто заявляли себе приятелями Росії, одверто плямували сепаратистів «бандитами» і «гіршим елементом» суспільства, тоді як нинішня емігрантська лівиця, визнаючи такіж самії думки, соромливо й трусливо ховається за маскою декларативного самостійництва.

В передпокоях великих магів західної лівиці вони грають ролю псарів (квіслінгів), ролю колишніх гітлерівських Гахів, або вірних підданих «демократа» Керенськото з часів Центральної Ради, щоб як і ті, з чужою допомогою – в разі розпаду Росії шахувати самостійницькі рухи на Україні, як «фашистівські» і «реакційні», щоби з брехливими брязкальцями – «миру, добробуту, гуманності, міжнародного братерства і «кращого життя» матеріального, – віддати Україну в руки якоїсь міжнародньої мафії. З тою лівицею Україна не піде і не сміє піти, i не вони є та сила, яка звалить панування большевизму на Україні і відірве країну раз на все від всякої Московщини.

Європа вступила в фазу громадянської війни різних сил. І Москва, і ті темні сили, про які мова, на Заході, – хочуть збудувати свій новий світ, нову «neues Europa», світ рабства і тиранії. Проти них стоять ворожі тій мафії кола в самім заході і табор націй, що прагнуть бути вільними і боротися до кінця за незалежність і за свої традиції історичні. Ось це і є та нова ситуація, яка витворилася в Європі і в Росії по другій світовій війні, і з якою кожний українець повинен числитися, який думає про завдання нової національної революції на Україні, і про знищення московської імперії.

4. Лжепророки «прогресу»

Лінія фронту, що йде між двома ворожими таборами в Європі, перетинає живе тіло не одної нації. Торези з своєю бандою, Кадар – з своєю, іспанські «демократи» часів громадянської війни, – тримали фронт проти власного народу, в союзі з московськими комуністами і з соціалістами Англії і Франції.

Коли виб’є година національної революції на Україні, патріоти матимуть проти себе єдиний фронт своїх перекинчиків з сторонників «сучасної України» і «справжнього соціалізму», об’єднаних з комуністичними, соціалістичними, світоурядовими і всякими іншими інтернаціональними «демократами», – цілком так, як було це під час громадянської війни в Іспанії.

Ця нова ситуація політична вимагає відповіди на питання – в якім таборі повинні знайтися націоналісти, патріоти не якогось явного чи тайного Інтернаціоналу, а своєї батьківщини? Які будуть завдання нової революції? Дурити себе оманами не час. Дивитися треба дійсності в вічі, не щоб цепеніти перед нею, як перед «реальним фактом», як крілик перед давуном, – а щоб дійсність, ворожу нам, покопати і створити власну.

Час наш це один з тих часів, в які, читаємо в Євангелії, – з’являться лжепророки, а обдурена юрба слухатиме їх. Демаскувати тих фальшивих пророків насамперед, викрити облуду їх пишноцвітних прапорів з брехливими гаслами на них! Валити, в житті і в думках мільйонів, їх ідолів, – ось перше завдання тих, які думають про грядучу годину обрахунку з силами московського диявола, про новий 1917 рік.

Повторяю, ввесь лівий табор представляє одну ідейну цілість, як би вони себе, в своїх секторах, не називали – комуністи, соціалісти ліві, соціалісти праві, прогресисти, «сучасні українці», націонал-комуністи, або просовєтські «демократи», сторонники «нашої держави УССР». Вони мають одну релігію т. зв. «прогресу», з усім її ідейним багажем і жаргоном, і всі з захопленням дивляться на московську звізду, кожний готовий заключати з другим якись «людовий фронт». І всі ворожі до таких «ретроградних» цінностей, як релігія, патріотизм, ієрархія.

Що це є той «прогрес»?

Як зазначено вгорі, самі москалі признали, що їх першим завданням є знищити в людській душі ідею Бога. Це перша річ, а коли її зробиться, то решта «приложиться» сама собою. Дальше – все йде послідовно: «як можна, сказавши що Бога нема, не сказати що я Бог»? Так наступає культ людського Я, автономного, незалежного від Вищої сили. Як це висміював Шевченко – «немає Бога – тільки Я!»

Цебто суверенний людський розум, не стримуваний дисципліною згори, ні законами космоса, і нічим не стримувана гра людських апетитів, нашого нижчого Я. Така людина неминуче починає слухатися того, хто обіцяв їй зробити рай на землі, «краще життя», де б були задоволені всі людські апетити, обернути каміння в хліб, зробити «просперити», добробут, соціалістичний рай, комфорт. Але під умовою: коли люди підуть за тою невидимою силою зла, що через них говорить, коли «падши поклоняться» тій силі.

Коли це осягнуто, тоді даремно підходити до того людського стада з високими ідеалами, це буде безцільне «метання бісера перед свинями», які, розлючені, обернувшись розтопчуть вас. Корупцією розуму займається Ариман, корупцією серця – Люципер. Так є тепер в большевицькім суспільстві: свині – це ті, яких ріжуть, звірі – це ті, які ріжуть. Де гине дисципліна, наказана згори, де гине аристократія походження, крові, чи духа, – там приходить «аристократія» дрюка (або гроша).

Де людською душею опанував ідеал матеріального «прогресу», – «щасливого, кращого життя» (щоб «жить стало лучше, веселей») або ідеал «соціалістичного раю», чи там, деінде, ідеал «просперити», «держави добробуту», комфорту і забави, – там всі прекрасні гасла «прогресистів», запозичені з ідей французької революцій 1789 р., «свобода, рівність і братерство» – всі вони стають цинізмом, дурисвітством і облудою. Тоді свобода – стає анархією біснуватих, які охоче тою свободою жертвують для «добробуту», охоче віддаючи ту свободу в руки шайки тиранів, що їм добробут обіцяє, обіцяє обернути каміння в хліб.

Тоді ідеал рівності приводить до «згляйхшальтонаного» суспільства, до знищення всього шляхетного, високого, мудрого й гарного, всього індивідуального, до обернення суспільства з мільйонами людей, де кожний створений по образу і на подобу Божу, – в людську отару з одним – як казав Г. Успенській – «колективним рилом». Там перш бідний стає рівним багатшому, хоч би бідним один став через пияцтво, а багатшим другий – через працю, там дурний стає рівним з розумним, нікчема – з чесним, злодій – з порядним, бридкий – з гарним, нероба з людиною праці, божевільний – з нормальним, дитина – з дорослим, там наступає царство зависті проти всього шляхетного, там зрізничковане, зієрархизоване суспільство стає отарою однакових овець, а потім – царством мільйонів рабів під одним тираном, бо рівність без тиранії запровадити не можна.

Там, нарешті, цинічним обманством стає братерство, бо братерство, гуманність створіяь, які в голові мають не прикази Творця, а шлункових апетитів творим, – вироджується в боротьбу всіх проти всіх, одиниці проти одиниці, і клас проти класа, клана проти клана, нації проти нації, в дім божевільних, де остаточно мусять бути залізні грати і залізний кий сторожі.

Ці свої три, одідичені від французької революції, ідеали – «свободи, рівності, братерства», що обернулися в огидну карикатуру в СССР, і які є страшним «моментом» і загрозою для вільного ще Заходу, – намагаються «прогресисти» консолідувати в певних установах, надати їм конкретну, видиму матеріальну форму. Ідеал «рівності» – в соціалізмі, в соціалістичнім суспільстві; ідеал «свободи» – в тім, що вони звуть різно – «народна демократія», «народна республіка», «соціалістична республіка», «демократія» і т. п.; ідеал «братерства» – в т. зв. інтернаціоналізмі, який теж приймає різні форми – то «Союзу» совєтських республік, московського «союзу народів», то в формі покійної «Ліги націй», то в формі «Організації об’єднаних націй», де вже є мішанина західної «демократії» з московською «народною демократією», а недосяжною, бо недосягалыною, метою всіх тих установ в політиці, в соціальнім житті і в житті міжнароднім, – є нібито встановлення «миру, економічного поступу і добробуту»…

В секторі соціальнім має це осягнути соціалізм. Зроджений в головах двох ненависників всього шляхетного і величного, ненависників всеї цивілізації Окциденту, в головах жида Карла Маркса і відступника москаля Володимира Ульянова-Леніна, – виписав соціалізм на своїм стягу два гасла, що мали би перевернути догори ногами ввесь лад і порядок суспільний Європи, і всі її моральні вартості.

Були це гасла – «класової боротьби» і «диктатури пролетаріату» як засобу, і обернення суспільства в стадо рабів – як мета. Керувати ним, під фірмою «пролетаріату», мала би кліка гангстерів, – комуністична партія. Потім, як большевизм захопив владу в Росії, хмара його адептів і висланців з різних місточок Литви, Білої Русі, України, розповзлася по світу і, протягом літ, деякі позаймали відповідальні становища на університетських катедрах, в соціалістичних партіях, в пресі, – і від них, я» теж і від соціалістів «домашнього хову» Франції, Англії, Америки, Італії, пішла невсипуща пропаганда тої згубливої доктрини соціалізму по західнім світі.

Під різними етикетками, по цей бік залізної заслони, як то – Welfare State і етатизму, діріжізму, лейборизму, – доктрина та поставила собі метою в суспільстві, засадничо антитеїстичнім, позбавленім «забобонної» віри в потойбічний світ і його закон («немає раю ані пекла»!), – створити тут, на землі, – власний «рай», з камінням обернутим в хліб, з повним забезпеченням для всіх і кождого (від колиски до домовини), – від нужди, від безробіття, від хвороби, і від обов’язків, лише з правом жадати, щоб про нього дбала доброчинна, всезнаюча, вездісуща і всемогуча соціалістична держава, яка знає секрет досконалої організації людського муравлиська.

Все це буде вам збудовано, – заявляли фальшиві пророки, але лише тоді коли ви дасте тим магам повновлаетя правити людом («лиш дайте себе в руки взяти!»). Так повстала на Сході потужна тиранічна каста бюрократії, яка запровадила нове кріпацтво для нових панів, червоного московського «дворянства». Бо хто хоче мати повне забезпечення від усього від держави, хто добровільно віддає їй в руки право і обов’язок дбати про нього, як господар дбає про домашню худобу, – той мусить поступитися своєю свободою, той має стільки ж права на щоб то не було свого, як худоба, якої господар сам добре знає коли її годувати, а коли різати.

Постепенно такий щасливий громадянин соціалістичної кошари, тратив право на свою власність, на продукт своєї праці, на свою родину, на своїх дітей, на свій край, на вільну міграцію, на власну думку, власну віру, на власну совість, на своє божеське Я, на свою фізичну, душевну і духову незалежність.

Все в цій доктрині – від початку до кінця – було брехнею. Обіцяла вона знищити капіталізм – і запровадила ще гірший, бо капіталізм державний, де та сама кліка була власником підприємств, і землі, і того, що під землею, і поліцаєм, і суддею, і законодавцем, і катом – все в одних руках.

Казала, що бореться за знищення приватної власності народніх визискувачів, – і позбавила власності всіх і кожного, на свою користь.

Казала що йде проти класу буржуїв, і буржуями обстемплювала всіх, до останнього малоземельного селянина. Вгорі опинилася шайка суспільних паразитів і (Гангстерів під назвою «диктатури пролетаріату» або компартії. Свобода людини гинула в тій саміій ступені, як росло – на словах – те забезпечення, яке людині обіцяла соціалістична держава-потвора. Наслідок був – озвіріння, схудоблення людини, терор і загальна нужда – каміння не обернулися в хліб, лише навпаки – хліб в каміння.

Це було логічне завершення експерименту фальшивих пророків. Коли по вимордуванню дворянства, поміщицтва, потім – великих буржуїв, вивлащено дрібних, дальше ремісників, потім «куркулів», потім – незаможників; коли не було кого вивласнювати, щоб ділити між люди, тоді тих людей самих погнала на панщину всесильна соціалістична бюрократія. «Додаткову вартість», Mehrwert Маркса, яку ніби то витискав колись буржуй з працівника, в стократ більшу витискали «диктатори пролетаріату».

Цей «ідеал» суспільного устрою проповідують симпатики Москви тепер на Заході, комуністи, соціалісти, політики, як Етлі, Бевен, Гайцкель, Ненні, і різні науковці на університетах Заходу, члени мафії, яка прагне вільний світ обернути в такий же стан рабства, в якім опинилися народи, підбиті Москвою.

Жадна влади банда демагогів намагається, поки що без ножа, а постепенно вивластити ввесь третій стан, то великими податкам», то девальваціями гроша, то іншим способом. Чимраз більше розширяється компетенція держави-бізнесмена, і чимраз більше обмежуються права індивіда і приватного продуцента…

Той самий ідеал безправного «раю комашні», матеріального «кращого життя» під червоним прапором, проповідують і всіх мастей емігрантські соціалісти, або вчені професори, мов очманілі задивлені в совєтського потвора – в колхози, в совхоз», в вавилонські вежі фабрик на місці зруйнованих соборів.

Чимраз частіше лунають голоси перестороги на Заході проти одвертого чи замаскованого соціалізму.

В одній промові, 9 листопада 1950 року казав президент Ейзенхауер:

«основна боротьба нашої доби є боротьба свободи проти регламентації (скошаровання)… В нашій країні ми мусимо стерегтися занепаду нашої свободи через нашу власну байдужність. Деспотизм, хоч замаскований, розів’ється там, де людина втратила віру в себе, передавши, постепенно, свою власну відповідальність центральній владі. З кожним роком у напрямку зроблення держави опікуном всього нашого життя, ми йдемо до того, щоби зробити з держави нашого пана і майстра»

– а це ж і є ідеал соціалістів! Навіть голоси видатних демократів перестерігають перед грізною небезпекою: турботи про своє здоровья, про майбутнє своєї родини, – тепер одиниця перекидає на державу, яка через вишрубовані податки і видатки, через нову доктрину етатизму, загрожує приватній ініціативі і свободі одиниці, що грозить «повною деструкцією демократії» (Норрель).

Організація, централізація і повне підпорядкування одиниці державі-господареві, ще страшна річ. Безпеку не вільно купувати за ціну зречення свободи. «Коли ми волітимемо забезпечу над риск власних пригод і негод, то станемо за маленькі для нашого великого континенту» – казав проф. Джон Бассет, канцлер Бишопського університету.

Нарешті щодо замотеличених приятелів «держимордівської» держави соціалістичної, то їм дав заслужену критику ще Іван Франко. Писав він, що міжнародній соціалістична кліка не прагне визволення праці, а приносить з собою

«воєнну дисципліну, претензії накидання своєї волі іншим, диктування своєї волі «реакційним масам»…, деспотизм і нетолеранції навіть у нутрі власного табору. Їх релігія – це релігія, основана на догмах ненависті та класової боротьби».

Ні! Всупереч пропаганді цих людей з висхлим мозком, не за ці ідеали боролася, кривавилася й вогнем горіла Україна в пам’ятні дні 1917 – 22 рр., в 1941 і наступних роках! Не зважаючи на задурених соціалістичних провідників, не за ідеал людської кошари, не за нову панщину змагалася тоді Україна, а за свободу, за приватну власність, за людську гідність, неможливу без перших двох.

І тепер не за соціалізм, а проти цеї божевільної доктрини і проти цього рабського устрою підійме нову революцію Україна, не за «сучасну Україну» панів і рабів, примусом і терором здвигнуту Москвою, а за стару традиційну Україну нашого минулого, наших ідеалів і нашого майбутнього…

Ідеал «прогресистів» у політиці, ідеал їх «свободи» – це те, що вони називають «демократія». Що та «демократія» значить в СССР, – знаємо, Менше точно усталено, що таке ця «демократія» на Заході. Дехто з тих «демократів» декретує її як примусову віру, як догмат, як режим, який мусить бути запроваджений в усіх землях світу, і в тих, де це поняття родилооя, і в тих, де воно досі зовсім чуже, чи навіть суперечить культурі й структурі нації. Ця порода «демократів» уважає, що ніяка нація не має права запровадити у себе іншої політичної системи, як – по їхньому зрозумілої – «демократії».

Країна чи народ, який прагнув би собі завести напр. монархічний режим, або такий «фашистівський», як в Іспанії чи в Португалії, – мусить опинитися на чорній дошці серед народів світу. Єдиний режим, який – поза демократією – дуже радо такі «демократи» толерували би, – це режим комуністичний, як в Москві, чи «націонал-комуністичний», як в московських сателітів.

Тим часом цей демократичний режим є новий в Європі. Ще славний державний муж Великої Британії, основоположник її могутності XIX в., Пітт казав як річ самоочевидну, що

«конституція Англії це її гордість; її досконалість є в тім, що вона однаково далека і від тиранії абсолютної монархії, і від розперезаності демократії».

Але в нашім віці, цей режим многі «демократи» ладні б, як «теплий кожух, не на нас шитий», принести в подарунок і Україні, коли б упав большевизм. Щож значить на їх жаргоні та «демократія»? Це ідеал їх «свободи», «свободи» прогресистів. А для цих останніх свобода – це вигода, це щось, що не зносить дисципліни, це мир, мир за всяку ціну, це право на комфорт. Вони апелюють до тої частини демосу, народу, про яку Теодор Рузвельт, видатна політична особистість Америки, й президент Зл. Держав в перших роках цього [20] століття говорив, що вона

«зацікавлена тільки найближчим сніданком, дахом над головою, одінням вкрити себе, і другом чи подругою життя. Бо немногі мають візію і глибшу уяву про те, щоб думати про структуру суспільства, в якім вони живуть».

Такі завше віддають свої голоси політикам, які обіцяють їм якраз це, як раз повну свободу, мир і «благоденствіє», хоч би навіть у дану годину потрібно було не масло, а гармати. Віддадуть голоси політикам, які шукають не рятунку нації, власної популярності перед масами, демагогам. А в руках таких політиків, державний корабель ішов на зустріч тяжких халеп…

Постепенно наступав занепад авторитету влади, авторитету права, занепад громадської дисципліни, – в школі, в родині, в публічнім житті. Наступав зріст злочинства, паношення п’ятої колони комунізму, пропаганди, розпусти, в пресі і в кінах, ослаблення екзекутиви, брак стабільності урядів, (які нераз міняються за таких режимів двічі до року, пенетрація провідної верстви елементами чужими народові, позбавленими національного патріотизму, інтернаціоналістами всякої масті, нехтування оборони нації (бо це ж тягар!) коштом різних доброчинств масам.

Тоді гасне в народі почуття патріотизму, бажання боронити своє «благоденствіє», гине репульсія до заливу країни чужими впливами, людьми і ідеологіями. І жодні підіймається проти цеї анархії голос протесту, йото закричується як ворога народу, як расиста, шовініста, ксенофоба і мілітариста.

У нас поширена справжня ідолатрія слова «демократія». Та ті демократи, які вміють бачити глибше, далекі від цеї ідолатрії. Стюарт Гарсон, міністр судіаництва Канади, говорив в одній промові, що демократія функціонує лиш там, де народ сам хоче ладнати свої справи.

«Коли ж громадянство, як голота старого Риму, жадає тільки чергової порції їжі і змоги приглядатися грищам, тоді Макіявель має рацію – безглуздим є робити вільними людей, які не мають бажання бути вільними людьми й нездібні до самоуправи. Біда тоді такій країні, коли декому удається змусити вільних громадян прийняти тиранію, ям єдину альтернативу до анархії».

В цім мабуть сенсі казав Лінкольн, що Америці не так грозитиме небезпека ззовні, як з середини. Подібно О. Шін констатує, що суспільство демократичних народів чим раз більш дає правити собою анонімним осередкам – і навіть хоче коритися їм, які за нього думають, рішають і ділають.

Подібно стверджує ген. Альфред Грюнтер, що при такім стані умів демократії не здолають опиратися зовнішним варварам бо –

«в основі боротьба між комунізмом і Заходом є змаг між релігією, вірою в гідність індивіда, і атеїстичною філософією. Мене дуже турбує, що ми забагато займемося матеріалістичяим «способом життя» (way of life). Наша завелика увага до благ цього світу може відтягнути наш зір від м’яча у грі, і прогавити фатальний для нас совєтський удар».

Не раз самі такі «демократи» злісно висміюють такий стан річи в карикатурі… Сотки людей, старі, малі, мужчини, жінки, штовхаючись, пхаються через браму спортового майдану, на якийсь сенсаційний змаг… І всі байдуже минають, тут же обік, великий плакат з написом – «Завтра 12 год. в полуднє – кінець світу!». І тільки, як одинокий глядач, сидить, дивлячись на цей плакат, – стривожений пес…

І чи не нагадуються тоді знов і знов слова Євангелія: «бо як у дні перед потопом їли, пили й виходили заміж» і ні яро що не думали, «аж не прийшов потоп і не витеребив усіх». Так як це було напр. в старій Візантії перед тим як її взяли й знищили турки. Як було в 1917 році на Україні, коли безжурна соціалістична й «демократична» еліта думала про ідилію своєї демократії з братньою московською і не думала про потоп.

Ось таку «демократію» пропагують «прогресисти» на Заході, і на неї присягають всі еміграційні наші «прогресисти». І нею ж прагнуть ці ікола по упадку бюльшевизму ощасливити Україну, щоб нас обернути в ту «римську голоту» перед упадком імперії, а країну в стан анархії, як етап до неминучої тиранії: тої чи іншої «нової» Росії, або якоїсь інтернаціоналістичної мафії.

На форумі міжнароднім брехливе гасло, з яким виступають «прогресисти», – це гасло «інтернаціоналізму». Це ідея «гляйхшальтунгу», регламентації, по нашому – скошаровання цілої людськості. Це той ідеал який «прогресисти» запозичили у Сталіна. Об’єднання людськості! Одні представляють це собі, як «союз совєтських соціалістичних республік», другі – як всі народи під якимсь «світовим», наднаціональним урядом, треті бачуть великий крок до цього «ідеалу» в «Організації об’єднаних націй», як перед останньою війною – в «Лізі народів» і т. п.

Наївні наддніпрянські й галицькі радикали й соціалісти, за Драгомановим, теж мріють про те, як всі народи зіллються в один народ, – як напр. знаний колись радикально-соціалістичний «бос» Григоріїв (Гр. Наш). Ніхто інший, як Іван Франко п’ятнував фальшиву релігію «інтернаціоналізму». Є це, писав він, або «хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духове відчуження від рідної нації», або

«фарисейство людей, що інтернаціональними гаслами хотіли би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою».

Власне! Коли москалі, або члени якоїсь іншої «вищої раси» ішли на Україну з гаслами інтернаціоналізму, то були це фарисеї в масці, за якою був намір обдурити і панувати. Коли українські соціалісти радо прислухалися до облудних тих гасел, то були це позбавлені розуму «сентименталісти».

Наївні ідуть за цими гаслами, а спритні махери різних мафій – ведуть їх. Мета тих інтернаціональних об’єднань однакова. Вже Ленін уживав це дурисвітське гасло, «єдність пролетаріату» як маску, за якою крилося справжнє обличчя того «інтернаціоналіста», – знищення націй, загнаних ще в царську тюрму народів, – дощенту, до денаціоналізації, до втоплення в «русском море».

Нічого іншого не бажають і нинішні – соціалістичні чи які інші – махери інтернаціоналізму. Їх мета – проголосити перш націоналізм, потім – патріотизм взагалі, прив’язання до землі батьків, – за перестарілий забобон, за щось «вузьке», ретроградне. Знищити саме поняття нації, знищити границі між ними, перш милені, потім політичні й духові, її дух, індивідуальність, так що в деяких маорійських маніфестах границі між народами звуть ті інтернаціоналісти» вже не національні границі, а – націоналістичні границі!

Ще крок, і всякий, хто захоче відгородити свій народ від інших границями, стане підлим фашистом в очах «прогресивної» мафії, бо для тих космополітів – «ubi bene, ibi patria». Дальше стараються вони знищити символіку вільних народів, їх ім’я. Так щезає ім’я України, є лише «УССР», або – на жаргоні агентів мафії – «сучасна Україна», бо Україну Богдана і Шевченка, навіть Україну Зимового походу або Базару, – мусять вони витеребити в умах сучасників.

Мусять обірвати нитки традицій з минулим, живих – з «мертвими» синами даної землі, з предками, обірвати духові зв’язки з ними, спільність ідеалів, спогадів борютьби за націю. Мусять теж бути обірвані кровні, мовні, культурні, релігійні зв’язки, які єднають в одне національне тіло «живих» членів нації.

Щоби викорінити з пам’яти живих – хто вони, «чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті», привчити думати, що нації-п’явки, що століттями висисають сили і кров нації – є її «брати» (старші брати!). Що боронитися проти них – це «мілітаризм»! Що не любити напр. народ-народовбивцю, а любити тільки свій народ – це шовінізм! Що стреміти до солідарності національної – це «расова дискримінація»!

І при тім всім якраз – під фальшивою мискою інтернаціоналістів – завше криються запеклі шовіністи, герольди вищості і вибраності своєї тільки раси командувати і володіти іншими. Ось для чого комуністичнії або «прогресивні» мафії хочуть ощасливити тим «інтернаціоналізмом» Україну.

На відтинку культури «прогресисти» переслідують ту саму ціль. Коли в політичнім і соціальнім житті ідеалом в них було забити в людині індивідуальність, звести людину до стану окошарованої домашньої худоби, – що не знає інших потреб, крім наїдатися і паруватися, – то культ того самого «ідеалу» став гаслом і модерної «культури» – насамперед у СССР, з її Маяковськими, Еренбургами і пр.

Прославлення «соціалістичного будівництва», прославлення нових фараонів, і «щасливого, веселого життя» велетенського всемосковського совхозу з його донощиками і катами, адорація нового бога – машини і фабрики, – ось головні теми совєтської літератури й мистецтва. Та сама гниль, через певних емігрантів з СССР і через їх західних учнів, шириться в культурнім відтинку життя Окциденту, з отим – у вчорашні часи – Золя, Андріями Жидами, П. Мавгерітами, Барбюсами, а нині – з Сартрами, Пікассо і пр.

Завдання – спаскудити в літературі і мистецтві все взнесле, гарне, високе, шляхетне, все що підводиться над матерію, насолоду і секс, понизити всі ідеали, всяку духовість, безкорисність, боротьбу за щось велике, честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-гангстера, повію. Перш забити дух вільної людини, потім її душу, щоб лишилося лиш тіло з його апетитами і потребами, які і стають темою голотської літератури. Все – кіно, телевізія, радіо, книжки, пісні, – все в руках спритних спекулянтів, і з директиви мафії, яка свідомо прямує до здеправування християнської молоді, – все служить тій цілі. Щоб усе відповідало вульгарним смакам голоти.

І все це робиться під галас гучних фраз про «свободу преси», «свободу творчості» а взагалі «демократичних свобід», як у політиці, за фразами про «свободу преси» і «свободу думки», – ведеться кампанія за нетикальність штанів і деправаторів підростаючого покоління, Щоб відвернути його від шляхетних думой і почувань, від горіїння і боротьби за світлі високі річи, віддати під владу чорта.

Хто бачить в цім перебільшення, той хай придивиться знимікам з оргій «рок-н-ролу», наймодернішого «танцю». Помикаючи несамовиту, розпасану вульгарність і просто дикунство того вияву «прогресивної» культури» – обличчя тих «дансерів» є вже не лиш хамські, або звірячі, а просто – в своїм дикім шалі її розгузданості – нагадують маски чорта, людського – нічого. Ці біснування молоді нагадують «радения» московських «пригунів» або «хлистів».

В старі часи всякі «бісовські грища» остро осуджувалися, нині – це витвір мюдернізму, в якого оборони, в обороні «свободи» мистецтва стає «прогресивна» і «демократична» преса! Нагадує це середньовічні шабаши відьм і відьмаків, де чесне зібрання наперед відрікалося Христа, потім приступало до своїх оргій, і вкінці, на знак відданості свому патронові, цілувало його персоніфікацію – чорного цапа в хвіст.

У СССР донедавна ролю такого цапа грав Сталін, а демоніяцтво прогресистів, яке на Заході виявилося в тих «танечних» оргіях, в CССP виявляється в садистичнім, вирафіноваяім катуванню. Закулісові кліки, які хочуть готувати західній цивілізації тут долю народів підбитих Москвою, ці кліки знають, що вони роблять, ширять своїми кіном, пресою і «рок-н-рол»-ом гангстерство і деморалізацію серед свого суспільства, приготовлюючи, про всякий випадок, готові кадри «комсомолу» і МВД, хоч який опір чинять тій кліці шляхетні й відважні постаті західньото світу, з яких декого я цитував вгорі.

Ми мусимо застерегтися проти данайських дарів «прогресистів», що їх хочуть вони принести на схід європейського Окциденту, в першій лінії – на Україну. Ми вже знаємо, до чого допровадило захоплення Достоєвщиною, Толстовщиною, Горьківщиною, Арцибашевщиною та іншою чортовиною, нашу демократичну інтелігенцію кінця XIX і початків XX. віку. Маємо цього досить. Відкинення Божественної іскри в душі людини, нехибно іпровадить до «освинення». А ця порода (гляди: Євангеліє!) любить лиш, і вимита, знов валятися в грязюці, кидатися на кожного, хто замість жратви метає «бісер» перед нею, і легко дає в собі притулок бісам, щоби – в остаточнім рахунку – зломити собі шию.

З морального зла – виходить річеве зло, з особисто злого – соціальне зло. Деправація й корупція почуття і розуму, хаос і бедлам в політичнім і соціальнім житті, – правдива демонократія. Може тими розжладовими гаслами «прогресу» захоплюватися наша лівиця, яка з підскоком дає себе запрягти до возу російського або проросійського возу «прогресистів», – не є і не сміють бути ті розкладові гасла кличами нової революції на Україні. Є ті кличі безсилі в боротьбі з московською почварою, бо хоч вони теж інспіровані якимсь дияволом, то без сумніву дияволом нижчої ранги, а відомо, що Сатану не виганяється Вельзевулом…

Чим же ж московські біснуваті сильніші від тих, що гасають по цей бік залізної заслони? Що вони таки сильніші, ще спостерігали вже здавна вдумливі чужинці. М. де Вогюе давно спостерігав, що

«сила (московських) нігілістів… криється в характері кількох людей… Напружена до краю воля, душі холодні, як сталь… Характер цих, рішених на все, людей діла, на московський народ», і на інших теж. «Їх вабить, до себе характер, навіть коли вся його енергія направлена на зло».

Передбачаючи добу агресивного большевизму, писав Вогюе кілька десять літ перед 1917 роком:

«коли нігілісти перейдуть до пропаганди чином, вони здадуться нам подібними до наших західніх революціонерів. Але ви знайдете між ними таку різницю, як між диким звірем і удомашненим. Наші найгірші революціонери лише злі пси, московський нігіліст – це вовк», навіть «скажений вовк».

Їх душу, волю, характер кріпить, як вже зваємо, диявол, дрібні біси є, в порівнанню з ними, оті Дюкло, Гайцклі, Ненні й Толіяті. І коли московські большевики поклоняються духові зла, то не лиш для того щоб «валятися в грязюці», а щоб, як дикії звірі, розторощити наш світ. Для них не вигода, а пригода, ціллю, саме те торощення, дебош, розбій.

Їх «мораль» – це «мораль» толстовсыкого «розбійника і вора» Єрошки, «азиатов с жаднымм глазами» (Блока), і – чого не розуміє Захід, не «добробут» і «мир» є їх метою, а розбій і війна. Тому большевик, до певної міри аскет, як був ним передтеча його – народоволець Нечаєв. В його катехізмі революціонера читаємо, що революціонер

«не має особистих інтересів, любовних зв’язків, сентиментів, прив’язань до майна, над всім у нього панує один, виключний інтерес – революція; він порвав з поглядами цього світу, який уважає своїм найбільш запеклим ворогом, як його зруйнувати – його єдина мета… Він суворий до себе, суворий до інших».

Він кличе – «подати руку цілому хороброму світові розбійників, цих єдиних справжніх революціонерів у Росїї». Це люди, що виріклися світа і себе самих – для виключної служби дияволу… Боротися з цею силою, з тими «скаженими вовками» не потраплять «злі пси», визнав ці релігії «прогресу». Побороти тих «скажених вовків» можуть лише люди з ще більш напруженою волею, з ще сильнішими душами, з ще більшим ентузіазмом і з тверділим характером, ще більш рішені за все, з ще більш динамічною ідеєю. Не калькулятори і «соглашателі» з Злом, тільки люди, надихані тою Правдою, перед якою «і дияволи трепещуть».

З тої Правди, не з її заперечення, вийдуть логічно і ті ідеали, – за які підійме свою нову революцію Україна. Не будуть це ідеали «прогресу», матеріалізму, соціалізму, проросійської демонократії чи інтернаціоналізму, чи угоди з ними. Ні! Інші! Натхнені духом нашої власної традиції.

5. За яку революцію?

Що наша Європа вступила в добу смертельного змагу з нечистою силою, – це відчула Україна давно, – в особах її будителів і пророків. Серед буйного розвою матеріалізму і атеїзму перед французькою революцією, поворот до духовості голосив Гр. Сковорода. Що диявол вже без маски з’явився в світ, – бачив М. Гоголь уже в першій половині минулого віку. Він бачив як омертвіли людські душі, як «морально охляли». Бачив, як «нечиста сила, на очах усіх, вилізши зі споду», пише вже свої «беззаконні закони» світові, а «світ бачить це, і наче заворожений, не сміє ворухнутися».

Нарешті, бачив Шевченко. Він теж нераз «бачив диявола очима власними» в своїм окружению, в метушні живих – «танець мерців». Бачив, як люди людей же ж «сльозами кривавими Сатану частують», бачив тих, що «їх вже душі запродані» були чортові. Бачив, як на Божій землі – ті «люди пекло розвели», дияволову стихію. На своїм особистім досвіді бачив, як рішає вже в людських справах наче «трибунал самого Сатани з його холодними й не людськими присудами».

Бачив теж звідки це пішло. Це почалося тоді, коли люди проголосили: «немає Бога – тільки я»! Коли – за рецептою Карамазова – проголосили себе Богом. Якже ж це сталося – обернулися вони в «свині» і в «звірі», які і обернули наш світ в пекло. Так само виразно бачив він і ту силу, яка була авангардом тих божевільних, що хотіли і його Україну «повести за віком» того «прогресу», просвітити її «современними вогнями» Люципера.

Це й була та сила, – і їй, і всій «мудрості віку цього», i Москві – проголосив він невблагаву війну, залишивши нам заповіт, як треба рвати духові і тілесні кайдани тої сили диявола, і яку встановити, по перемозі над ним – «сім’ю велику, вольну, нову» свобідної нації. Дороговкази його є нехибні, бо оперті на відвічних традиціях історичних нації і на його самоініціації.

Він одразу відкинув мудрість «современних вогнів» в усім: в релігії, в політиці, в соціальнім житті, в моралі. Одразу проголосив, що без надхнеяия Вищої сили, «ніхто нічого не вдіє убогою головою». Вчив, що без допомоги тої Сили, ще до страшнішого «доводить Сатана душу нашу», як вона

«як не схаменеться
та до Бога не вернеться,
то так і вопьється
пазурами в саме серце»

наше геній зла. З цього основного заложения виходячи, компонував він і слова заповіту, які досі є словами-дороговказами – за що, за які ідеали має боротися Україна проти «апостолів» Антихриста, яких змалював Блок, і які пішли підбивати світ.

Пишуться, рецитуються і коментуються без кінця слова його Заповіту – про «нову, велику, вольну сім’ю», свобідну націю – як ідеал нашої збірноти. Але дорога до неї іде не тільки через «вражу кров» і власну. Цею дорогою можуть піти тільки певного духа люди, які самі в середині, в душі вольними стали. Не здвигнеться великого будинку свободи, без людей, готових боротися за ту свободу, без людей сво бідних в душі, без тих, які боротимуться за ідеал свобідної нації, а насамперед свобідної людини, а не за «шмат гнилої ковбаси», не за «землю що картоплю родить», або що «добра для городу».

Виразно сказано в «Кобзарі», що творять історію не «раби», не «лакеї», не «донощики і фарисеї», не ті що «всякому служили-годили», не ті «землячки», «плебеї» чи «свинопаси» духом, що «нагинаються» та над собою всякій погані дають «коверзувати». Не ті, що володарям чужим «патинки лизали» чи «ликтору халяву», не ті, що скатам помагають» останню свитину з отчизни здирати, не люди «гнилої крові», не «овечі натури», не «вбогії душею» і розумом; не ті що вміють тільки «дивитись і мовчати та мовчки чухати чуби», нічого не розуміючи, на ніякий чин невідважні; які вміють лиш «на всіх язиках мовчати», або «в неволі в’януть» і «не соромляться» навіть, не ті, що були «лютими звірми» або що «в свині перейшли».

Не так звана – прогресистами на постамент висаджена «мала людина», а людина вільна, яка «чує крила за плечима», яка хоче «летіти й неба дістати», яку тягне вгору, не в багно. Оце є його вільна людина! Оце його вільні люди – «люди, не собаки», люди вільні, яких він шукав в нашій історії («людей шукав»), і вірив, що їх душі, «душі праведних», помагатимуть тим, що боротимуться тут на землі.

Ось про яку людину думав він! Коли справа в назві, ту свою вільну людину протиставляв він – «розбійникам-людоїдам» московським і «овечим натурам» всякої нації, даючи тій своїй людині стару нашу назву «лицарів», – психічний комплекс, знаний тільки історії Окциденту, а в тім і нашій, і абсолютно чужий, незрозумілий і ворожий всьому духовому складу москаля.

Ось про яку людину думав він, коли вказував, хто буде рвати кайдани, робити революцію і творити нову «вольну» націю вольних людей.

Ось за яку людину кликав він боротися на Україні, щоби повстала вона на ній знову, щоб замісць здегенерованого покоління – знов настав той час, коли – «буде син, і буде мати (отчизна) і будуть люди на землі». Це має бути її першим завданням грядучої національної революції на Україні.

Коли ж схочемо вглибитися в щей комплекс вольної людини, побачимо, що відповідає він – до подробиць – тому комплексу вільної людини, який нам начеркнуто в Євангелії. Людина така не є рабом людської мудрості, – яку так легко майстру лжи обдурити реклямою і брехнею. Людина така не є рабом своїх плотських забаганок, щоб її можна було підкупити дочасними благами за продану совість. Людина така не є рабом свош марного плотського «Я», щоб її можна було залякати його втратою, або його скаліченням.

Людина та, іншими словами, посідає ті три прикмети душі і духа, (мудрість, шляхетність і мужність), які їй дають боротися з усіма спокусами Зла; які в старі часи на Україні уважали за основні прикмети володарського класу, і які – ті прикмети – лицарі за мудрим керівництвом Лаврських ченців – шукали через контакт з тою Вищою силою, поза і над нами, в яку вірили. Як для свого існування і здоров’я мусило шукати контакту наше фізичне тіло з зовнішніми силами фізичної природи – з сонцем, з повітрям, водою і пр.

Хто уважно читає Шевченка, той знайде в нього всі ті три істотні прикмети вільної людини – в яскравих живих образах – яких наявність є притаманною для святих і героїв. Така його і наша концепція вільної людини, – це не одна з тих, які «всякому служили-годили», які «жито собі сіяли» й «сиділи нишком, слава Богу», а з тих, яким почуття сорому, ганьби не дозволяло зносити кайданів. Це був протитип тої людини, яку бачимо, раба або звіря, в СССР, ідеальна людина большевиків, або тої, добре випасаної і убраної, бездушної й аморальної людини, що з них складається юрба мегалополісів по цей бік залізної заслони, – ідеальна людина «прогресистів».

Люди, вільні від тиранії зла над собою, мають перевести цілковиту революцію життєвих відносин в усіх царинах організованого людського життя – в політиці, в соціальнім житті, в церковнім і т. п. Щоб скасувати «закони тих, які будовою своєї вежі Вавилонської «топчуть святі закони» макрокосмоса і мікрокосмоса, які несуть з собою «крадіж, війну і кров». Щоб, натомість, – запровадити закони тої Сили, якій «ми віруєм» («ми віруєм Твоїй силі і слову живому»), якої закон» повинні взяти за свої.

Тому з таким переконанням, з тамою відвагою заявляє поет, що «вогонь і кров ми на розправу в селища вражі принесем», а на споганену землю нашу – «право нашого закону». Це безкомпромісне і незмінне протиставлення – «наше» і «чуже», «своє» і «несвоє», стрічаємо в Шевченка всюди. Коли говорить про родину, про церкву, про економічне чи соціальне, про політичне, про духове життя, – всюди. «Мудрість своя», «наша не своя земля», «чужина», «чужа земля, чужа домовина», «чужі люди», «своя правда, і сила, і воля», і багато інших прикладів.

Встановити на нашій землі «право нашого закону»? Насамперед це значить відгородитися від всього чужого, нанесеного, від «великих слів», принесених «з чужого поля», як їх несли з енциклопедистами, з Марксом, з Фейєрбахом, з Сен-Симоном, Прудоном і пр. драгоманівці; відгородитися від «чужої мудрості», скинути той «теплий кожух» з чужого плеча, («не на мене шитий»), відкинути чужі «розумні слова, брехнею підбиті». Чужі були йому, як і повинні бути чужими нам, ідеї модні інтернаціоналізму, – огидної маски насильства і обману. Він кпить з того «братерства братнього», якого шукали його прогресивні земляки за межами своєї землі.

Москалі були для нього «чужі люди», як Московщина – «чужиною». Все в ній – природа, забудування, мова, обличчя людей, зовсім інша атмосфера, – якою дихається, в’їжджаючи на Україну з Московщини – все було чуже, неприємне, дике. І москалі, і інші чужі етнічні групи на Україні – москалі, ляхи, «жидова, німота» – все це були раси чужі йому. Москалів уважає за щось гірше «гадини» («Катерина»), з ними не треба було кохатися, гріх великий був до московських катів усміхатися («Великий льох»). Глупо було «на квиток вірити москалеві».

Большевицький автор А. Річицький пише про цього вістника «шовінізму», що ставився він «ворожо до всього чужого», та що «всіх чужинців мав за поганців і нехристів». Річчю неможливою було для нього «з ворогом по правді жить».

Бо там, де станув ногою ворог на вашій землі, – там пеклом горіла вона від краю до краю.

Там «сараною» сідали на ній «байстрюки Єкатерини», чи хто інший, там у «хамових синів» обертали синів тої землі.

Там у погорді їх звичаї, там була «запродана віра», там «в церкву не пускали», там людям «помолитись не дають», там діти – «нехрещені виростають», там чужинцеві «степи наші запродані», а люди – на «чужині, на чужій роботі» – наймитами приходив на «нашій не своїй землі».

Там – всякий поганець, – «над козаком коверзував», там доводиться «не рідну мати – чужу отчизну – поважати», там людей «запрягли в тяжкі ярма» – «мов того вола».

Там – «земля наша, як рай, як сад, насаджений рукою Бога-чоловіколюбця» – ішла на рабунок і поталу чужинцям, а сини нашої землі ставали «безмездними робітниками в цім чудовім саді, лазарями убогими, що живилися крихітками, що спадали від бучного бенкету» їх «жадних і неситих братів»… Тоді не лиш піт доводилося аборигенам лляти, але й «кров добру, не чорну, не за Україну, а за її ката».

Звідси ті дороговкази, ті заповіді, які він заповів теперішнім «живим», а тоді ще «ненародженим» землякам, заповів нам. Разом з ним, ми тепер знаємо, що смертельно пагубною наукою є для вільної людини й вільної країни, – лженаука інтернаціоналізму. Згубливою проповіддю дурисвітів або недоумів є проповідь шукання «братерства братнього» з чужинцями, які прийшли обертати нас і країну нашу в рай для себе і в пекло для нас. Тому, за ним, – і наші заповіді повинні бути: коли хочемо бути вільними людьми на «нашій, не своїй землі», треба щоби ця земля – стала нашою і своєю, вільною від панування чужинців.

Це заповідь революції – зірвання кайданів, в загальнонаціональнім пориві, подібнім до того, яким горіла Україна в 1648 і наступних літах. Облудна пропаганда «толеранції» до народів-п’явок, негідне вільної людини запобігання їх ласки, ласки народів з психікою вавхулаки, пропаганда «толеранції» і любові до насильника, яку декретують підбитій нації її завойовники, а на еміграції добровільні лакеї й донощики на тих хто лакейством бридиться – ця пропаганда, особливо «співпраці» з невинним «народом російським» мусить знайти глухі вуха в кругах тих, що за Заповідю Шевченка йдуть!

Не під знаком грушевщини і винниченківщини має піти нова революція на Україні, не під знаком кооперації з чужинцями або їх протекторами на Заході, а під знаком повного скасованая чужинецького ярма: знищення сили Росії.

Революція має іти не під прапором «кращого життя», «щастя всіх», чи «миру» і «благоденствія», а під знаком свободи – свобідної людини в вільній нації. Ця, виборена, свобода мусить орієнтуватися не на блудні вогні чужої мудрості «прогресу», не йти «за віком» умової і моральної дегенерації, а під знаком наших традицій історичних. Галаслива компанія невігласів, клякаючи перед чужими бовванами, намагається, в ім’я «прогресу» та «інтернаціональної солідарності», знищити і висміяти наші традиції, большевики їм в цім ретельно помагають.

Їм протиставляємо Шевченка:

«коли добре роздумати, то справді, як що ми задля нікчемних срібляків, чинитимемо наругу над священними переказами давнини, що ж тоді з нас вийде? Вийде якийсь француз або куций німець, а від типу або, що так скажу, від обличчя національного і сліду не залишиться. А на мою гадку, нація без своїх власних, що належать тільки їй, характери стичних прикмет, подібна просто на якийсь кисіль, і то дуже несмачний кисіль»…

Кисіль – це аморфна маса, яку кожний кому не лінь, виливаь тиме у власну форму. Обдаровані такою, ворожою всякій традиції, душею – і додумалися «демократичні» й соціалістичнії земляки, ще далеко перед большевиками, з Драгомановим і з Центральною Радою, до формули – «національне формою, інтернаціональне змістом», що на практиці звелося до прийняття московського чи якоїсь інтернаціональної мафії, змісту.

Традиції нашої нації вимагають передусім держави цілковито відрізаної – економічно, культурно, політично – від Московщини. По друге – держави сильної, яка могла би протиставитися Московщині. Це мусить бути, отже, – майже військова держава, як була вона за старої України і за Гетьманщини. Подібно як Англія, що і через море, – був до неї відкритий шлях всім завойовникам – римлянам, саксонцям, іспанцям; щоб відбивати ці інвазії – мусила Англія завше тримати потужний флот.

З подібних причин мусила бути військовим табором Німеччина. З подібних причин мусить Україна, оточена «сухим океаном» степів, бути таким воєнним табором як була в минулі віки. Приповідав Шевченко, що старої України «дух великий воскресне знов серед мечів», а нації своєї інакше собі не уявляв, як нації воскреслого козацтва. Мусить це бути держава – «щоб вороги її боялись» (Шевченко).

Щоб бути сильною, мусить держава бути національно-однорідною, щоб не правили нею чужинці, яким наша нація чужа і культурою, і ідеалами, і вдачею, а нераз і вірою. Прогресисти кричатимусь про «расизм» і «дискримінацію»? Тим не треба зражуватися ані лякатися помсти тих, перед якими наші прогресисти «аж потіють, та товпляться – щоб то ближче стати».

Ніхто інший, як Мак Карран, сенатор демократ Злучених Держав, боронячи свого імміграційного Акту, який ніби то робив расову дискримінацію для імігрантів з Східньої Європи і з Азії, а фаворизував імміграцію до Злучених Держав нордійців і англосаксонців, заявив:

«система квоти базована не на премісі вищості англосаксонської раси, але основана на здоровій базі, що культура переважаючої більшості людності й установи Злучених Держав, походять з західної і північної Європи, це історичний факт, а тому й переважаюча більшість іміграції повинна йти з північної й західної Європи».

Це добра засада і для України. Мак Карран жадав навіть права держави денатуралізувати небажаних імігрантів, яким доведена їх антиамериканська діяльність… І це дуже розумно, щоб там не кричали оборонці «свободи» і «рівноправності» для етнічних груп, які нераз підміновують саме існування держави. Нація негомогенна, з великим напливом чужинців, зовсім іншої крові, традицій, понять, часто і віри, – тратить поволі зв’язки духові, які лучать мільйони її членів в одну, спаяну спільними ідеалами, націю; робить з неї вимріяну здобич інтриг різномастних інтернаціоналістів.

Особливо Україна мусить застерігтися проти тих меншостевих груп етнічних на її території, які мають претензії правити і володіти більшістю української людності, цілою нацією. Таких груп члени, як Леніни, Затонські, Троцькі, Хрущови, Кагановичі, – ці справжні погромщики, що вимордували понад десять мільйонів нашого народу, і їх прихильники за кордоном, з неперевершеним цинізмом стають в поставу прокураторів перед дітьми і внуками тих замордованих, жадаючи, щоб вони виправдувалися перед тими прокурорами, жадаючи для себе «культурно-інаціональної автономії». Знаємо, чим вони відплатили тим наївним братолюбним прогресистам, які були дали їм ту автономію, ту державу в державі, річ невидану в світі. Що до тих груп, ще раз треба повторити, що шляхом політики Центральної Ради, шляхом самогубства, нова держава іти не сміє.

Щоб бути сильною не лиш на зовні, а в середині, – держава, що вийде з революції, – мусить бути свобідною від ярма тоталітаризму, совєтського, націонал-комуністичного чи «демократичного», від того, якого небезпеку бачать многі вдумливі автори Окциденту, як Дуглас Рид, як Сесіл Пальмер (автор The British Socialist Illfare State), та інші; від того тоталітаризму, який соціалісти й прогресисти накидають теж і Заходові; від режиму, який пильнує кожного кроку «свобідного громадянина», диктує йому, що він має їсти, скільки, коли, чи і куди має право їздити, убиваючи всяку приватну ініціативу і гідність людини, регулюючи її життя аж до найдрібніших дрібниць, а з другої сторони фаворизуючи повну «свободу» кожного – свободу ширити деправацію політичну і моральну в пресі, в телевізії, в літературі, свободу від релігії в школі, свободу від кари за злочини і зраду, свободу акції 5-ої комуністичної колони і пр.

Київська держава, що вийде з революції, мусить з одного боку звузити обсяг ділання держави, позбавити її тоталітарного характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної одиниці, а з другої сторони – привернути авторитет держави в її властивих завданнях: хоронити націю назовні, і охороняти повагу права в середині, караючи суворо злочин і зраду, і не допускаючи паношения в середині нації – «держави в державі», тайних мафій, тих чи (інших, які вірність мафії ставлять понад вірність нації і державі, і які замість цілей патріотичних, переслідують свої тайні цілі, роблячи з себе невидимих, безвідповідальних диктаторів національної політики внутрішньої і зовнішньої, слуг ворожих нації інтернаціональних сил.

Щоб була сильною держава, ті, що її виборють, мусять правити нею в дусі національних традицій, не в службі чужих ідей, не в службі Москви, ні ідеї під’яремного сателітства (ідея Ліпмана), чи «федерації» з тиранською імперією (ідеї радикалів, соціалістів, «демократів», Марголіна, Винниченка, Грушевського, «революційних демократів»), не в «союзі» з «русским народом».

Завше пориває до революції націю та чи інша група немногих, меншість. Така, що гуртувалася коло якобінців французької революції, коло Кромвеля, коло Леніна, коло Ф. Франка, коло Пілсудського, ген. Малетера, коло Петлюри, коло Хмельницького. Демагоги захвалюють масу, юрбу, роблять з неї, з числа (на словах) божище, проповідують місію «малої людини» («common man»), що врятує світ. Все це вигадки, в які самі вони не вірять, а вірять хіба ті, які не мають ні волі, ні думки, щоб іти до тої маси і вести її.

Історія свідчить, що її робить не «мала людина», не звичайні, а незвичайні люди, надпересічні, – в добрі чи в злі. І головне завдання нашої революції – є щоб на чолі нації, на чолі більшості, на чолі держави стали люди традиції, типу хмельничан, а не демагогів, «лакеїв в золотій оздобі», подарованій їм їх черговим паном. Щоб націю очолили патріоти, не «дядьки отечества чужого».

Лівиця робить – в пропаганді – з маси, з народу – божище: «суверенний народ», «народ рішає все», або «пролетаріат», обіцяючи йому всі блага земні, але тим народом гордить більше, ніж хтобудь, зваблюючи його лестю, брехнею, а потім загнуздуючи терором. Вони, як якобінці, як большевики, як прогресисти, – апелюють до тої активної меншості, яка іде проти власних традицій, проти релігії, апелюють до найгірших елементів, до чинника економічного («грабь награбленное», «режь буржуев», «краще, щасливе фізичне життя», держава добробуту і просперити), до особистого чи колективного егоїзму.

Другі – як Фаланга іспанська Ф. Франка, як мадярський генерал Малетер, як хмельничани – апелюють до активних елементів людності, настроєних на вищій, ідеалістичний діапазон, до традицій нації, до релігії, патріотизму, до Шевченкової «честі і слави». Перші апелюють до Ярем, «хамових синів», які хоч перестають нагинатись, але лишаються такими ж хамами, другі – до Ярем трансформованих в Галайду. Яка група переможе у війні між двома Іванами тої самої матері (з «Великого льоху») – про це рішить громадянська війна, яка буде неминучим шляхом до повстання «нової, вільної» нації.

Коли ліпші елементи вийдуть переможними в тій війні над силами розкладу і анархії, вони – як свого часу хмельничани, чи в наші часи бонапартисти або фалангісти і дадуть право й закон нації, і встановлять новий режим, режим свобідної нації, сильної нації, де про провід в авторитарній державі рішатиме та чи інша кооперація переможної групи з нацією, яка з’єднала свої зусилля з зусиллями проводу. Право, традиція, патріотизм і релігія, ці гасла, не інтернаціональні кличі лівих демагогів, будуть базою сили нового режиму. Для цього, в першу лінію, мусить бути збудована та держава не на засаді однаковості, рівності мільйонів одної обезличеної людської отари, а на засаді традиційній на Україні, засаді суспільної ієрархії.

Ця остання засада відноситься до сфери соціального життя. Твердо стояв на цій засаді Сковорода, який знав, що в космосі немає рівності. його блискуча аналогія – нерівна всім рівність, коли кожний глечик наповняється вщерть (це – рівність), аж до вінців, скільки може вмістити якоїсь течі, але різними скількостями залежно від поємності кожного (дарованих Богом здібностей). Пояснює те саме ап. Павло:

«в однім тілі у нас багато членів, та не всі роблять те саме діло… Маємо різні обдарування… Дари різні і служби різні… Коли все тіло око, то де слух? Коли все слух, то де нюх? І коли б всі були один член, то де би було тіло?»

Проти цього закону і суспільної і всякої іншої ієрархії і повстають большевики, прогресисти, зрівнюючи всі різнородні члени суспільства, обертаючи його в однородну аморфну масу, яка хутко стає мертвою, а часто рухається лише під києм диктатури. Розподіл у гармонії, і гармонія в розподілі – є провідною думкою і соціальної філософії Шевченка. Він не визнавав числа і кількості. Знав, що «Мільйони полян, дулебів і древлян во время оно» – творили націю тільки коли їх організували Ярослави і Антонії печерські. Не каже, що в мільйонах спасіння. Як у кожному класі, бачив він і в народі різних людей. Одних жорстоко картав, як «свинопасів» і «плебеїв», других – любив і жалів, як «рабів незрячих душевбогих, душею нетвердих, малих душею, людей темних, нищих душею», – але ніде не казав, що вони сіль землі, (як не казав того про маси людності Христос). Він жалів і любив їх, але твердо знав, що не їм самим, не незрячим визволити себе з пекла сучасності.

Це роблять інші – не «плебеї», а «патриції» духом, зрячі і тверді душею, яких виводить довгими рядами перед нами в постаті своїх історичних героїв, які апелюють до найкращих в народі і поривають за собою отих Ярем, обертаючи їх в Галайдів. Кожний член суспільства на своїм місці і сповняє свюіє діло. Як у політиці, так і в соціальнім житті, – його заповіт – суспільство ієрархічне, не згляйхшальтована загальною «уравниловкою» під одним чи під «колективним» тираном аморфна маса.

Тому він (писав же ж і про грядучих тиранів»), у геніальнім передбаченні, проклинав не лиш деспотію політичну, але й тиранію планованого, соціалістичного молоха-держави, яка водночас і політично і економічно панує над мільйонами безправних рабів. Новітньою цивілізацією він не захоплювався, ні поступами машинізації. Машину уявляв собі «якоюсь величезною, глухо ревучею потворою» з роззявленою пащею». Передбачав, що модерна освіта «прогресистів» – «не збагачує, а окрадає серце людини», і з жахом питався – «невже разом з (матеріалістичною) цивілізацією міцно прищеплюється нам егоїзм»?

Візіонуючи час, коли політична деспотія перейде в деспотію економічну, у «всеспасенний» державницький диріжізм, – глузує він з того «володаря-агронома», що «неродючу околицю повелить зробити родючою, щоб потом і кров’ю кріпака угноївся неродючий солонець». Чим це не образ глупого диріжізму соціалістичного «планування»? Ще з більшим глумом викниває він це «планування», тиранське і безглузде, – коли нові тирани накажуть підданим «платити за сонце», а сонцю деінде сходити, і не там, як зробив Бог, а інакше. Або коли задекретують, «щоб люди не крали води з річки» й «піску не орали». Чи ж ще знов не психіка майбутніх соціалістичних тиранів, яким «сакля очі коле, чого вона стоїть у вас не нами дана»?

Чому «чурек і сакля» селянина, – його власне, – «не прошене й не дане» соціалістичними панами? – яких ціллю є, взявши чужу власність собі, власника «повести у кайданах»… Чи в цім аспекті неприєднаної ворожості до майбутньої соціалістичної тиранії, якої облудні контури і механізм він вичував своїм духовим оком більш як піввіку перед приходом тої тиранії, – чи в цім аспекті не виглядає його «садок вишневий коло хати» не як славословіє ідилії, а як оборона засади тої приватної власності, яка мусить бути своєю, бо без неї – «поведуть в кайданах» того, в кого її вкрадуть? Бо без неї наступить час, коли безправна людина буде обернена в пса – «чому ми чурек же ваш та вам не кинем, як тій собаці»?

Тому в дусі нашої традиції є його основна вимога, яка кпить з усяких соціалізмів, – щоб «була в мене хата» власна, протест, шо позбавлена того одиниця («нема в мене хати»), нема «свого веселого поля», нема того, що повинно бути – «своє, непрошене, не дане». У тім протесті проти тоталітарної царської держави і візіонерськім глумі й сатирі на майбутню грядучу соціалістичну державу, – визирає той самий мотив і заповіт нам – там є пекло, там вільна людина буде в кайданах, там пропаде свобода індивіда, – де буде чи в політичнім, чи в соціальвім житті знищено маєстат свобідної людини, пана і своєї власності, і своєї совісті, свого внутрішнього я, пана на своїй землі.

Так само знищена і потоптана буде гідність вільної людини і в сфері культурного, душевного й духового життя там, де з’являться апостоли науки «современних вогнів» прогресу, щоби уярмлену і збезчещену людину «повести за віком», за віком Люципера. Там де гине ідея вищої Правди, Священне, там гине етика, там гине й поняття краси. У суспільстві, до якого зближається Люципер, мішається все в хаос – правда з брехнею, добро зі злом, краса з поганню.

Так і в «країнах соціалізму», в СCCP і в його сателітах, так і на Заході, в секторі опануванім біснуватими «прогреса», – всюди оглядаємо огидну ординарну архітектуру, ординарну музику, ординарне малярство, Ординарну літературу, – «культуру» до смаку розперезаної голоти, Хама, яка змагає змішати з болотом все священне, етичне, високе і гарне, піднести культ всього бридкого, плюгавого, огидного, або дрібного, обмеженого, філістерського.

Революція, яка має ставити чоло тому біснуванню не тільки в відтинку політики, економіки і соціального життя, – а й культури, мусить звалити ідолів плюгавства і бруду, повинна проголосити протилежні канони, навернути до часів, де героями в літературі були святі і герої, де мистецтво потягало людину від звірського і худоб’ячого в її гріховній породі, – в сферу високого, Божеського, шляхетного, сильного духом, героїчного, в сферу людини, створеної на подобу Божу, не на подобу безроги.

Це знали античні греки, які виховували свою патріціанську молодь, яку готували в правителі держави, – на взірцях музики, що не розманіжувала, а підносила дух вгору, окрилювала його до лету в височину, надихувала високими ідеалами служения Богу і отчизні, не свому дрібному і переходовому плотському Я. Виховувала на героїчній творчості Гомера (якого так цінив Шевченко)…

Подібний заповіт у цім відтинку дав і Шевченко. Він знав, що гарне бере початок в божественнім. Знав він, що Бог – один, але уява про нього різна в різних народів. Чужа була йому концепція Божества московських Ману або Вешада, знав теж, що «не од Сіона благодать», з «тихої хати» Діви Марії «нам возвістилася» – в усіх ділянках життя. Знав, і ми повинні знати, – що «мистецтво – це Божеська тайна, надхнена звише». Що культура, мистецтво, музика, поезія повинні підіймати людину вгору «до високого і прекрасного», «превише небес», щоб у цій стихії «кріпла й мужніла душа» людини; що краса невіддільна від релігії «повинна оновити» нас, очистити від усього «дрібного, нікчемного».

Революція, про яку мова – тотальна, вона мусить відбутися в сфері духовій, релігійній, культурній, політичній і соціальній, знести ввесь намул неволі на Україні. Зроджена вона з того почуття сорому, яке палило і Франка, і Шевченка. Почуття сорому, що «в ярмах лицарські сини», що «всякий день стид наш перед нами», що волочимо кайдани, цей «знак пониження людини».

Вибухла та революція, і йде з перервами досі, – не на те, щоб якоюсь угодою були ми «нагодовані й обуті», але й дальше «в кайданах закуті», якоїсь «федерації», «союзу», чи «світового уряду», а на те, щоб ми були хоч «голі, та на волі», вільна людина в «новій, вольній» нації. На те, щоб «злі не сміялися над нами», що нас подужали і звели на рівень нижчої раси, над якою «поганці панують». На те, щоб ублагати Вищу силу, щоб «помогла нам встать на ката знову, щоби «збавила нас вражюї наруги». Марною є фізична сила, літаків, бомб і пр., там, де бракує цей сором за національне пониження, де нема в серці непереборного бажання зломити ворожу силу диявола.

Соціалізм і большевизм – з одного боку, задурення усім московським, прогресизм – з другого, різними дорогами, ведуть до одної мети. В імперії московській – в сфері ідеологічній декретується примусове безбожництво, ідолослуження перед «суверенним людським розумом» і його апостолами, які мають створити для людської кошари рай на землі.

В сфері моральній – намагаються обернути людину в свиней і звірів душею, в сфері політичній – в потульну отару овець, або в потульне гарматне м’ясо під одним чи колективним чабаном з «вибраних».

В сфері соціальній – зробити з людей покірних робучих волів, бо думають, що «хлопа, мов того вола у плуг голодного запряжеш». Апелюють до найгіршого в душі людини – до глупоти, до трусості, до почуття зависті, до нікчемності, щоб затріумфували їхні, «катами писані закони». На Заході – промосковські загони прогресистів, поволі і тихцем, але прагнуть того самого.

Ще революція французька прокламувала суверенність людського, всесильного розуму, і його тоді по церквах Парижу адорували революціонери в постаті «богині розуму», кокотки Теруань-де-Мерикур, яка сиділа на вівтарі, і яка м. ін. в 1817 р. вмерла в шпиталі для божевільних. Нинішні прогресисти кличуть поклонятися тому ж «вселюдському розумові» без віри основ, який уже ввесь світ хутко оберне в дім божевільних. Поклонятися ідолові «миру» без Божої справедливості, добробуту, щоб обернути людей у добре вигодоване бидло, без совісті і гідності, з гаслом вмираючого Риму – «хліба і грища»!

Розвагу модерної «культури», з її жрецями Мерилен, Мілером і Терезою Саган, з завданням остаточно здеморалізувати західній світ цинізмом і рафіновано-вульгарним «sex арреаl»-ем, від яких за милю тхне звироднілим орієнтальним сексуалізмом, нахабством і культом гроша. А найважніше, що ті прогресисти вбивають в голови свобідному Заходові співжиття з СССР, з Росією, щоб прийняв її ярмо і з нею радився «як править світом» в «Об’єднаних націях.» Навіть коли б ті просовєтські загони на Заході колись захопили всю владу і ввійшли, змушені, в конфлікт з СССР, навіть коли б вийшли переможними з того конфлікту, – то «прогрес», що вони несуть світові, – буде отруєю.

Українська революція, так само як мадярська, як іспанська та інші національні революції, звертаються проти погані, що принесла на нашу землю Москва і проти того «прогресу» в «здемократизованій новій», неділимій Росії, якою хочуть ощасливити нас «прогресисти» по упадку большевизму. Великою вірою в свій ідеал, ідеал свободи буде одушевлена та революція.

Хто хоче хоч трохи вчитися з історії, хай пригадає, що тільки безмежною вірою своєю заразила Орлеанська Діва земляків своїх і дала перемогу рюзбитим і здеморалізованим полкам дофіна проти Англії. Тільки вірою в свою Правду дала Іспанія відсіч французькій революції колись, а за наших часів – відсіч большевизмові. Тільки вірою – змогла вона протиставитися домаганням Гітлера і перемогти напасті і бойкот так званого демократичного» світу, що хотів знищити її за спротив Москві.

Віра, як сила духова, дала їм і силу в світі фізичнім. Воля, завзяття, патріотизм – це чинники духового характеру. Тільки тому була в стані в 1918 р. Франція відперти навалу ворога, що в 12-ій годині, вожді звироднілого парламентаризму замінені були вождями ідеалістами, людьми віри, як Галієні і Фош, які плювали на речі «реальної політики», як виборчі картки, партійні махльойки і «мир за всяку ціну».

І навпаки, там, де «щирі республіканці» з демократів і соціалістів, мусили вести війну з Гітлером, – вони мусили її програти. Бо як пише сучасник Елі Ж. Буа в своїй книзі «Нещастя Франції», – нездорова атмосфера зжирала тоді країну, якій

«бракувало чогось, чого треба було за всяку ціну, бракувало майже всюди полум’я, що повинно було одушевити всіх французів, бракувало esprit de guerre, воєнного духа. Бракувало його в міністерствах, в вищім командуванні, бракувало в армії, бракувало на фабриках зброї, бракувало в вищім товаристві, бракувало в буржуазії, бракувало в пресі, в парламенті», –

бракувало віри в високий ідеал, бракувало чинника духової натури. І Гітлер перемагав доти, доки мобілізував патріотичні елементи для боротьби проти ганьби Версальського миру, за об’єднання розшарпаної національної території, доки голосив війну комунізмові і масонству в ім’я свободи. Коли ж почав загравати з Кремлем, коли став мріяти перш про Lebensraum, а тоді про Ernaehrungsraum, про землі для «прохарчування» – перш німців взагалі, далі своєї партії, а потім партійних бонзів, особливо ж коли захопився «достижениями» московського соціалізму, тоді наступила мобілізація коло його партії – спекулянтів, пройдисвітів (і московських агентів), які не думали про ніякі ідеали, не про націю, а про свої особисті справи і вигоди, і тоді його справа була програна.

Це ж зацікавлення матеріальним моментом, наказало йому бігти за кавказькою нафтою, замість – як то радив Браухіч – мобілізувати підбиті нації шроти Москви в ім’я їх свободи, і замість брати Москву, перед брамами якої німці стояли і яку, як свідчить Кесельрінг, взяти було можна і треба. Переоцінений момент моментальних практичних користей і зігінорування «імпондерабілів», моментів морального характеру (свобода націй і взяття Москви), які спричинили б смертельний удар по престижу, і фізичний розгром Московщини – згубили третій Райх.

Рухи – війна, революції – позбавлені ідеї, «дітвацької романтики» і «мрійництва», як звуть цілі морально-ідейного характеру прогресивні політики, – завше ведуть до поразки. І коли не зважаючи на все, визвольні змагання на Україні тривали аж до 1922 року, то тому що серед сірої маси тодішньої «еліти» соціалістичних спекулянтів і «соглашателів», – знайшовся один романтик, який ті змагання очолив, хоч і мусів заплатити за свій романтизм життям в травні 1926 року.

Хто з тих замотеличених учнів «прогресу» вірить лише в силу фізичну і в «реальні» махльойки, той повинен заглянути ближче в обличчя тої сатанської сили, яка суне на нас. Вона сильна не тільки своєю фізичною силою, чи силою числа, але й своїм духом Зла, своєю сатанською містикою.

Боротися з Москвою здолають ті, які збагнули що ця боротьба це передусім боротьба духова. Вгорі згадав я Нечаева, передтечу большевиків. Сила останніх не лише сила фізична, зброї, людського потенціялу і пр. Їх сила, казав Вогюе про їх попередників, у тім, що в порівнянню з іншими, духом своїм напасницьким перевищають своїх ворогів так, як звичайних псів «скажені вовки». Сильні ті слуги диявола не іклами лише і пазурями, а тим «вовчим» в них, що визирає з їх кожного слова, жеста і кроку, і чого досі не розуміють матеріалісти.

З Нечаєва і з його наступників промовляє містика зла, вона дає їм міць у світі фізичнім, дає їм віру в потугу зла в світі фізичнім. Вона – за словами Вогюе – обертає їх в «скажених вовків». Наші прогресисти чи націоналісти хай пригадують слова вже названого вище московського патріота: що для таких наївних політиків Заходу «несходима внутрішня суть російської революції», її «рушійна сила». Що московські біснуваті є «п’яні» своєю містикою розбою, руїни і диявольського хаосу, бо так і кажуть – «ми містики», а ця містика Нечистого є їх «релігія». Що могли би їм протиставити «тверезі» соціалісти (як той Григоріїв), які – за їх же словами – «хотіли з усіма жити в злагоді, і Бога не гнівити, і чорта не ображати»? Це справді є їх гаслом аж до нинішнього дня! І досі вони думають, що не ображаючи чорта, кокетуючи з ним, вони не ображали Бога!

Людям чорної містики, з душею «скажених вовків» можна протиставити тільки силу Того, перед ким «і дияволи трепещуть», можна протиставити тільки віру в Того, хто через їх віру робить їх «кріпкими на війні і проганяє полки чужинців» (Ап. Павло до жидів). Вірою в своє велике діло тут на землі, в свій ідеал, який ставиться понад все дочасне і плотське.

Для лівиці ці слова – пуста фраза, для нас – велика правда І коли «полки чужинців» ще не побігли перед київськими полками, то лише тому, що мало ще є тих, які в ці слова вірять і в Того, хто ними натхнув апостола. Не з власної фантазії вийшли й слова Л. Українки про Того, хто розколов духовий світ «на чисту і нечисту половину», про те, що боротьба між ними «зійшла на землю з неба». І в Євангелії стоїть про «розділення» і боротьбу у світі із-за Ісуса. І в Апокаліпсі, що переможений Михаїлом на небі, «незверпнутий на землю з ангелами своїми», прийшов до нас він «в сильній ярості своїй, знаючи що не багато часу йому лишилося», щоб творити зло на землі.

Є натяки на це і в містиці Шевченка, – який потішав, що «не за горами кари час», та що для перемоги сил Сатани на землі маємо шукати контакту з тим, хто подужав його вже в небі – з «силою архистратига Михаїла». Знав що звідти, не від диявола і «не од Сіону благодать» зійде на нашу країну і на її борців за неї, і дасть їм силу фізичну.

Знає про це завдання Києва і Москва, знає що коли вона впаде, в її теперішній формі, всі «алчущії і жаждущії правди» потечуть шукати живої води у відродженім, повернутім до своїх традицій Києва. Знає, що коли вона не повалить Києва, то Київ повалить її – огнище всякої шаманщини і диявольщини на землі. Знає, що з Києва вийде ворожа їм сила, яка вміє не лиш «людей любити», а коли треба – «проклинать і світ запалити», світ облуди, підлоти і безумства.

Що найцікавіше, що знають або догадуються про це й нейтральні холодносердні чужинці навіть, далекі від всякої містики. Один з них (Креншков) навіть в підмосковськім сторозтерзанім Києві, побачив яскраве протилежне безбожницькій Москві, побачив – супроти московського «бруду неохайності і лінивства», – «життя, елян», «вищу енергію, витривалість, твердість». Побачив потяг до духового (церкви, книги), чого не знайшов в Московщині, побачив це – засадничий прихильник СССР…

Ще більше побачили в Києві французькі відвідувачі з Піно, який по першім причастії – уперше в нашій Лаврі взяв свічку до рук… Навіть їм відкрилися там очі, що Україна стане осередком для християнських прочан цілого світу, для адораторів хреста і краси. Побачили людей, які в Святій Софії молилися на колінах чи припавши до землі хрестом, побачив тих, як каже француз, – «алчущих і жаждущих правди». Почули ті гості, будучи в Лаврі, теж від московського провідника, що нетлінні мощі святих – збереглися лише «від властивостей грунту» київського… Правда, має ці властивості київська земля, має ще й інші – не тільки бо родить вона святих, але й героїв. І одних і других – знає Москва – для неї смертельно небезпечних. Особливо в наш час, коли зближається обрахуно» Києва з вже прогнилою чортівською силою Суздальщини і Московщини.

Ні, не місце в цій боротьбі за «або пан, або пропав» тим «реальним політикам» прогресистам, які прагнуть визволити Україну так, щоб і «Бога не прогнівати, і чорта не образити». Час вимагає вибору між тими двома силами. Першим завданням цеї нашої революції буде – звільнення країни від панування московської нечисті, знищення тої нечисті зовні, а потім – «на нашій не своїй землі». А одного і другого зможуть довершити тільки ті, які ту нечисть Москви і «прогресу» знищуть в своєму серці. Потрібна духова революція, духове переродження коли, не званих, то ізбраних. Які повинні навернути їх до горючої віри предків, коли хочуть, щоб їх, як і тих предків, від їх боротьби за ту свою Правду не «відлучили би ні скорбота, ні тіснота, ні переслідування, ні голод, ні меч» (Римл. 8, 34), аж до години перемоги.

https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/Revolution.html